— Що ти розумієш у готуванні! — різко кинула Ганна Іванівна, вириваючи з рук невістки Олени каструлю. — Готовити пшоняну кашу — це ціле мистецтво!
Олена стояла посеред власної кухні й не вірила власним очам. Три дні тому свекруха переїхала до них «на час ремонту», а вже встигла перевернути їхнє життя догори дриґом.
— Ганна Іванівно, — тихо промовила Олена, — це моя кухня. Я сама вирішую, що готувати.
— Твоя? — усміхнулася свекруха. — А хто купував квартиру? Мій син! Отже, і я тут господиня не менша за тебе!
У цю мить щось всередині Олени обірвалося.
У свої сорок два роки вона звикла поступатися. Робота в дитячому садку навчила її терпінню. Але те, що відбувалося в її домі, переходило всі межі.
Ганна Іванівна з’явилася в неділю з трьома величезними сумками.
— Доведеться мені у вас пожити тиждень-другий, — бадьоро оголосила вона.
Андрій, чоловік Олени, як завжди, коли справа стосувалася матері, перетворився на безвольну ляльку.
— Звичайно, мамо, влаштовуйся.
І почалося. Ганна Іванівна перепрала всю білизну, переставила меблі, викинула половину кімнатних квітів — «пилозбірники». На другий день взялася за кухню, викинувши всі «заморські» спеції. Андрій мовчав.
— Та годі тобі, потерпи трохи, — сказав він дружині. — Вона ж моя мати. І досвіду в неї більше.
У цю секунду Олена зрозуміла — розраховувати їй ні на кого.
А вранці сталося те, що стало останньою краплею. Олена прокинулася від запаху гару. Вибігши на кухню, вона побачила, що на плиті димиться каструля, а Ганна Іванівна стоїть біля вікна й розмовляє по телефону.
— Ганна Іванівно! У вас щось горить!
— Ой, та годі, — махнула рукою свекруха.
Олена сама кинулася до плити. Каструля була безнадійно зіпсована.
— Це ж моя улюблена каструля!
— Та й що? Зате каша вийшла справжня, зі скоринкою!
У цю мить на кухню увійшов Андрій.
— Що тут відбувається?
— Ось твоя дружина кричить через якусь каструлю, — поскаржилася Ганна Іванівна.
— Олено, — втомлено сказав Андрій, — не треба так реагувати. Мама старається для нас.
І тоді щось в Олені зламалося. Вона подивилася на чоловіка, на свекруху, на зіпсовану каструлю.
— Знаєте що, — промовила вона тихо, але дуже чітко, — з менеТоді вона глибоко зітхнула, усміхнулася і сказала: “Ну що, Андрію, може, звариш нам нарешті ту саму кашу, яку так любиш з дитинства?”.
