Пекла я налисники в своїй кухні, коли раптом у кімнату зайшов незнайомий чоловік, так тепер всім розповідаю я, Євгенія Іванівна. Тоді було зовсім не до сміху. Уявіть собі: ти сама вдома, нікого й бути не може. І раптом прямо перед тобою зявляється хтось чужий! В мене саме так і сталося.
З чоловіком, Михайлом, ми розлучилися ще пять років тому. Мені вже майже шістдесят. Навіть і не думала про нові стосунки. Діти далеко, живу собі одна. З сусідами як рідні. Тому, навіть незважаючи на неспокійні часи, мала таку звичку часом залишати вхідні двері незамкненими. Мало що, може, Леся-сусідка прибіжить. Тут, звісно, Лесі й не було в планах. А я винесла сміття, потім руки мила, потім свою кішку Оксанку годувала і зовсім забула про замок. Та й не боялася нікого: день же, будинок жилий, це тобі не самій по нічному лісу гуляти.
Захотіла приготувати налисники. І от коли чергового скрученого гарячого тільки з пательні хотіла викласти на тарілку, помітила незнайомця. Просто в моїй кухні. Немов з повітря зявився!
В ту мить у мене все життя перед очима промайнуло від дитсадка й донині, повірте. Думаю: все, зараз втратимо і гроші, і техніку. Телевізор новий нещодавно купила, компютер теж, пенсію тільки отримала. Гроші в сумці в коридорі. От він, мабуть, усе це забрав і тепер шукає, що ще знайти. Я, майже не дихаючи, прошепотіла: «Беріть усе, тільки мене не чіпайте У мене ж онуки, мені б з ними ще побути… Я про вас нікому нічого не скажу!».
А він почав вибачатись і щось пояснювати. У голові ніби вата, ледь розбираю його слова. Каже, краще вимкнути плиту. Я на автоматі слухаюсь. Сіли навпроти один одного. І от він мені починає розповідати. Йшов, каже, вулицею, нікого не чіпав. Аж тут до нього пристала галаслива компанія, щось вимагали, грошей хотіли. Не став звязуватись, вирішив втікати. Бачить хтось із нашого підїзду виходить, він туди, за ним і ті ж самі, встигли проникнути разом. Викликати поліцію не було часу. Спочатку в двері постукав, ніхто не відкрив. Спробував ручки і моя виявилася відчиненою. Бо я ж її й не закрила. Попросив подивитися у вікно. Я виглянула і справді, якісь підозрілі стоять, потім пішли.
Чоловік представився Анатолій Олексійович. Як страх вщух, я придивилася: високий, незграбний, а очі добрі. Вдягни кожуха чистий тобі Миколай!
Вибачте, може, пригостите налисником? Сто років не їв. Як дружини не стало попросив Анатолій.
Черевики вже зняв, сидів у куртці.
І ти, правда, погодувала? дивувалася потім Леся-сусідка. Смілива ти! Я б так не змогла, вигнала б одразу!
А мені раптом і захотілося пригостити добру людину. Тільки попросила руки помити. Пішов у ванну без зайвих слів. Довго потім чай пили, розмовляли. Його вразила самотність: вдівець, дітей немає. Каже, так і живе сам.
Потім попрощалися, ще раз вибачився і пішов.
Я відчула себе героїнею всіх отих серіалів. І коли вже поділилася враженнями по телефону зі всіма, раптом огорнула порожнеча. Може треба було позвати ще? Хоча б на пироги: в мене й з грибами, й солодкі гарно виходять.
Але що вже тепер потяг пішов. Наступного дня вирішила таки пирогів напекти. І тут хтось несміливо постукав у двері. Я глянула у вічко думала, Леся. Виглянула і кинулася по хаті: швидко розчесалася, халат старий скинула, переодяглася у костюм з трикотажу, духами бризнулася з полиці, про які давно й не згадувала. Відчинила.
На порозі стояв Анатолій, у руках квіти.
Прийшов перепросити налякав вас все ж. Оце вам, вибачте Я піду
Чого йти? Я пирогів напекла, прошу до столу! усміхнулася я.
А я ще на сходах відчув одразу ніби у пекарні! Думав мабуть, тут у когось гарна дружина! зітхнув мрійливо Анатолій.
Я не заміжня. Прошу до нас, відповіла я.
І з того часу ми разом. Він у саду найперший помічник. Діти прийняли, онуки вже кличуть його «дідо Толя». Він із ними як рідний.
Був самотній, а тепер відтанув у новій сімї. Отак чужий Анатолій став своїм, рідним.
Подруги мої заздрять.
Як же тобі пощастило, у віці знайти гідного чоловіка! І так щоб сам прийшов, дивуються вони.
Я погоджуюся, але все-таки з того часу двері уже завжди добре закриваю.
