Сміх крізь образу
Ганна Степанівна поставила перед онукою миску з варениками та сіла навпроти, пильно спостерігаючи, як Оля перебирає виделкою сир у серединці.
— Не смакує? — запитала бабуся, хоч добре знала відповідь. Онука морщилася від кожного шматочка вже кілька днів.
— Нормально, — буркнула Оля, не піднімаючи очей. — Просто не дуже голодна.
— Та-а-к, не голодна, — протягла Ганна Степанівна. — А вчора бачила, як ти в холодильнику шастала, щось шукала. Хотіла ті пельмені заморожені, так? З пакету, які я спеціально купила?
Оля зітхнула й поклала виделку.
— Бабусю, ну що ти знову? Я ж сказала — усе добре. Просто втомилася на роботі, апетиту нема.
— Втомилася… — Ганна Степанівна похитала головою. — У твої роки я після роботи ще й город поливала, білизну вручну прала, прасувала. А ти ввесь день за комп’ютером сидиш — втомилася знайшлася.
Онука різко встала зі столу, миска дзенькнула.
— Знаєш що, бабусю? Годі вже! Кожен день одне й те саме. То їжа не та, то робота не така, то хлопці мені тобі не до вподоби. Набридло, чесно!
— Ось так із старшими розмовляєш! — обурилася Ганна Степанівна. — Мати твоя тебе так виховувала?
— Мати мене взагалі не виховувала! — випалила Оля й одразу закусила губу.
Настала тиша. Ганна Степанівна повільно підвелася, зібрала зі столу миски. Руки її тремтіли, але голос звучав рівно:
— Зрозуміло. Значить, я у всьому винувата. І те, що взяла тебе до себе після розлучення батьків — теж погано. І те, що годую, доглядаю — теж не так.
— Бабусю, я не це мала на увазі… — збентежено промовила Оля.
— А що ж мала? — Ганна Степанівна обернулася, й онука побачила, що в бабусініх очах блищать сльози. — Що я стара дурниця, яка тобі життя псує? Мабуть, так і є. Молодим із старими важко, розумію.
Оля хотіла щось сказати, але бабуся вже пішла на кухню. Почувся звук води, брязкіт посуду. Дівчина постояла, потім попрямувала до своєї кімнати.
Ганна Степанівна мила миски й тихо плакала. Гарячі сльози котилися в мильну воду, а в грудях ніби терня кололо. Невже вона справді стала тягарем? Невже все, що робить для онуки, сприймається як нав’язливість і забаганки?
Вона згадала, як три роки тому Оля прийшла до неї з одним валізом і заплаканими очима. Батьки дівчини розлучалися, тато пішов до молодої секретарки, мати запила. І куди було подітися двадцятирічній дівчині? Звісно, до бабусі. Ганна Степанівна взяла її без зайОля підійшла до кухні, обіймаючи бабусю ззаду, і прошепотіла: *”Ти – моя єдина родина, і я без тебе нікуди”*, а Ганна Степанівна, вперше за довгий час, відчула, як тепло розливається у грудях, наче перший промінь сонця після дощу.
