Було це ще за тих давніх часів, коли ми з чоловіком, Павлом, ввечері припали до порогу львівського пологового будинку, тримаючись за руки й тремтячи від хвилювання. Наші серця були сповнені радості й сподівань: ми чекали на появу вже четвертої дитини у нашій гомінкій, дружній родині.
Особлива згадка наші другі й треті діти, сестрички Ярослава й Соломія, народилися близнятами, що стало для нас справжньою несподіванкою, бо у нашому роду про подібне ніколи не чули. Всі нас жартома піддражнювали: Що, знову чекаєте на двійню?
Батьки з обох боків були приголомшені й підтримували нас у турботах перших тижнів. Коли після другого УЗД лікарка запевнила, що цього разу чекаємо лише одної дитини, ми видихнули з полегшенням.
Врешті, наша четверта дитина один маленький козачок зявився на світ. Уся тривога залишилася позаду; Павло заздалегідь оплатив простору окрему палату тоді це коштувало кілька тисяч гривень, сума немаленька на ті часи.
Минуло лише кілька годин, і мені піднесли немовля погодувати. Та раптом у дверях зявився завідувач відділення; обличчя його було як хмара над Карпатами. У нас виникла одна непроста ситуація прошепотів він.
Зранку в тому ж відділенні молода всього 18-літня дівчина на імя Златомира народила чудову дівчинку. Не встигла й перепочити, вже написала заяву, сіла у львівське таксі й поїхала тікаючи від усього, мов вітер з полів. Пологи видалися важкі, не могла вона навіть ходити як слід, та ні за що не хотіла лишатися бодай ще хвилину.
А донечка її народилася здоровою, красивою, наче вишневе цвіточко. І тут у серці моєму промайнуло: Он ти як мріяла про двійню, то, може, забереш це дитя?
Можемо написати, що то ти народила, тишком мовила головна медсестра, пані Людмила Степанівна, світла й мила жінка, з якою ми востаннє сміялися на лавочці біля Просвіти, розповідаючи одна одній кумедні історії зі життя.
Та я відповіла: Не хочу, щоб дитина втрапила у сиротинець Яке в неї буде життя? Серце моє не витримує тієї думки Але ж це проти закону.
Навіть як розпочати офіційне всиновлення, місяці підуть на тяганину, а чи дадуть добро хто зна За той час бідолюбу доведеться сидіти в закритому дитбудинку.
Я була глибоко зворушена цим, адже знала пані Людмилу не лише як медсестру, а й як справжню людину. Мабуть, саме ця наша близькість змусила її відкрити мені серце у такій складній ситуації.
Отже, молода мати залишила пологовий будинок одразу після народження дитини. Її донечка потребувала тепла і турботи, але формальності та порядки цупко хапали долі людей за руки, не даючи швидких рішень. Головна медсестра зі щирої співучасті простягнула руку допомоги.
Слухаючи цю історію, зараз, через роки, я все чітко згадую ту тишу, де лунали лише кроки і стукіт власного серця. Навіть у найважчі миті народження нового життя залишається справжнім дивом, сповненим і тривог, і надій. Доля часом веде нас незвіданими стежками, вимагаючи від нас людяності, розуміння і підтримки.
Отака була історія історія про співчуття, випробування й сили духу, що зберігають у памяті давні часи, нагадуючи: лиш людяність допомагає пройти крізь найскладніше.
