А де написано, що це твій повітря? Сходова клітка спільна територія. Хочу курю, хочу плюю. Закони почитай, жінко!
Двадцятирічна Соломія, донька сусідки Ганни, знічено пустила солодкувату хмару пару прямо у лице Олені Степанівні. Поряд з дівчиною валялися на підвіконні між поверхами двоє хлопців, що сміялися на всю хату. На підлозі лежали недопалки, бляшанки від енергетика і насіння.
Олена Степанівна, головна бухгалтерка одного з львівських заводів, не стала нишком кашляти чи махати руками, на що чекали ті молоді. Вона лише поправила окуляри й подивилася так, як під час ревізії дивиться на майстрів цеху так, що спина мокріє.
Це місце для всіх, Соломіє, спокійно, але жорстко сказала вона. А значить, тут не смітять, не курять і свинарник не влаштовують. Дам тобі пять хвилин, щоб прибрати. А далі буде інша розмова.
Ох, ну я прям злякалася! скривилася Соломія, жбурляючи попіл на щойно вимитий підлогу. Іди, випий своїх крапель від тиску. Ще мамі пожалієшся? Вона дозволила мені тут сидіти, аби вдома не диміти.
Хлопці розреготалися. Двері Олени Степанівни закрилися, зупинивши шум під’їзду.
По квартирі поплив запах смаженої картоплі й старого дерева домашність, яку почала перебивати дешева сигаретна гидота, що лізла крізь щілини. На кухні над мискою прижух сидів Паша.
Йому було тридцять два, але виглядав він добрих сорок через лисину і сутулість. Племінник покійного чоловіка Олени, вже десять років жив у неї. Тихий, покірний, із помітним заїканням, працював у годинниковій майстерні і боявся навіть власної тіні. Для мешканців будинку блаженний, якого всі дражнили.
О-лено, вони знов там, так? туліпнув плечима Паша, почувши гул.
Їж, Пашо. Не твоя це справа, різко відказала Олена, насипаючи другу порцію картоплі. Але в середині в неї все кипіло.
Увечері вона рушила до Ганни. Та відкрила двері у хатньому халаті, з телефоном та маскою для обличчя.
Ганю, твоя донька виставила смітник під моїми дверима. Дим іде мені в квартиру, гул до ночі. Прошу вжити заходів.
Ганна тільки закотила очі, не випускаючи телефон із руки:
Олен, ну що ти починаєш? Молодь, куди їм іти? Надворі ж холодно, а це не якийсь притон, просто спілкуються. Будь толерантнішою, у тебе ж своїх дітей нема, от і нервуєш. А твій Пашка і так не від світу цього, йому все одно, що відбувається.
Влучно, боляче й навмисно. Олена вдихнула глибше.
Твоя молодість вже всім заважає? І Паша мій заважає? Зрозуміла, Ганно. Почула тебе.
Вона повернулася, сіла за стіл, дістала папку з документами. Емоції не для неї. Для неї Цивільний кодекс і Кодекс України про адміністративні правопорушення.
Наступні кілька днів Олена Степанівна зникла з поля зору молоді. Соломія вирішила, що стара злюка змирилася, і зовсім заселила майданчик: там з’явилося старе крісло, музику ганяли до першої ночі.
Кульмінація настала у п’ятницю.
Паша повертався з роботи з пакетом продуктів і маленькою коробочкою замовленням клієнта. Якраз проходив повз, хлопець з кличкою Кислий виставив ногу.
Паша перечепився, пакет луснув, яблука котилися під ноги у недопалки. Коробка відлетіла до стіни.
О, подивіться, страус полетів! вигукнув Кислий.
Соломія повільно видихнула дим:
Чуєш, калiка, гляди під ноги, не ходи тут і не порть повітря. Збирай, швидше, поки я добра.
Паша стиснувся, почервонів, почав трястися й мовчки піднімати яблука. В очах у нього стояли сльози. Його завжди так гнобили.
Двері різко відчинилися. На порозі стояла Олена Степанівна із смартфоном у руці, з камерою, направленою на Кислого.
Дрібне хуліганство, образи й пошкодження, чітко озвучила вона. Я все зафіксувала. Зараз викликаю дільничного, а завтра віднесу матеріали в поліцію.
Вимикайте телефон, тітко! сіпнувся парубок, але не наблизився погляд Олени лякає дужче поліції.
Павле, вставай, наказала вона, не дивлячись на Пашу. Йди додому.
А яблука? ледве промовив він.
Залиш. Це вже сміття. Як і те, що тут на майданчику.
Коли двері зачинилися за Пашею, Олена повернулася до Соломії.
А тепер слухай уважно. Думаєш, я тиждень терпіла? Я збирала на тебе матеріал.
Який ще матеріал? пробурчала Соломія, але голос тремтів.
Я написала власнику квартири. Твоя мама ж не власниця, так? Квартира на твого тата, а він, здається, у Варшаві, впевнений, що донька майбутня лікарка, а не заводить тут гулянки.
Лице Соломії стало білим. Її тато справжній тиран, який давал трохи грошей лише за ідеальну поведінку.
Ти не посмієш тихо прошепотіла вона.
Вже зробила. Він отримав фото і відео твого дозвілля десять хвилин тому. Разом із заявою у поліцію й керуючу компанію з доказами: час, дати, сміття, шум та куріння в під’їзді. Дільничний буде тут за пів години. Твій тато прилітає завтра вранці.
В суботу у під’їзді прогримів мужній голос.
Олена Степанівна якраз заварювала чай, коли почула дзвінок. На порозі високий, міцний чоловік в дорогому пальті батько Соломії, Анатолій Миколайович. Поряд сконфужена Ганна зі сльозами на очах, а Соломію й не видно.
Олено Степанівно? чоловік говорив гідно й чітко. Перепрошую за доньку й колишню дружину. Безлад вже прибирають, ремонт оплачу. Соломія вирушає в гуртожиток, усі виплати я зупинив.
Олена Степанівна кивнула й відповіла лише:
Це правильно. Але ще одне питання.
Вона покликала Пашу. Той вийшов, чекаючи нового приниження.
Ваш знайомий учора принизив мого племінника й зламав його роботу, спокійно сказала Олена. Павло унікальний майстер. Відновлює годинники, з якими не справляються навіть у Швейцарії.
Анатолій Миколайович з цікавістю подивився на Пашу.
Годинникар?
Ре-реставратор, ледь чутно відповів Паша.
О, це цікаво У мене є кишеньковий Бреге, вже рік стоїть, три майстерні відмовилися. Подивишся?
Паша глянув йому у очі. Вперше йому не було ні соромно, ні страшно.
Я можу спробувати, якщо пружина ціла.
Домовилися, чоловік міцно потис худу руку Паші. Вибач, брате, не догледів свою дівку. Не тримай зла. Я компенсую й замовлення з мене.
Коли двері зачинилися, Паша довго дивився на свою руку. Він розправив плечі. Вперше за багато років.
Тітко Олено, сказав він впевнено, майже не заїкаючись. Може, я ті яблука сам зберу? Їжі не місце на смітнику.
Олена Степанівна відвернулася до вікна, щоб він не бачив вологи в очах.
Збери, Пашо. Заодно й чайник постав. В нас сьогодні справжнє свято.
На площадці було тихо і чисто, пахло свіжою фарбою та хлоркою. А з квартири Олени Степанівни пирогами й спокійним голосом Павла, що розповідав тітці про роботу турбійона.
Курилка закрилася. Назавжди.
