Спочатку крем, потім усе інше
З Ігорем ми знайомі років п’ятнадцять. Але справді зблизилися лише пару років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. У нього другий шлюб розвалився з гучним хлопанням дверей та скандалами. У мене — тихіше, але теж не без потрясінь. Горілку ми не пили, не потонули у жалості до себе — просто крутили педалі набережними, ганяли лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер у лице. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а прагнення свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватись, не пояснюватись, не тягнути за собою рюкзак чужих очікувань.
Обидва ми різко схудли. Від живота, який колись акуратно нависав над ременем, не залишилось і сліду. Свобода — вона ще й від животів лікує. І ось одного теплого липневого вечора їдемо ми з Ігорем через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, закидає голову та реве на весь сквер:
— Воооооооля!
Собаки пенсіонерок верещать у відчаї, а він — регоче. Такий щасливий, що аж заздрісно.
Так ми прожили рік — самі, задоволені, стрункі, ні перед ким не зобов’язані. Але одного разу я завітав до Ігоря. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів похизуватися. Я поторкав раму, покрутив кермо, забруднив руки мастилом і пішов у ванну відмиватися. І ось, поки мив долоні, погляд мій упав на рожевий баночок. Крихітний, жіночий, із золотастою кришкою. Крем.
— Ігор! — гукнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!
Він засміявся, як людина, яку ось-ось спіймають на гарячому.
— Та це Оленчин. Залишила, щоб не таскати туди-сюди.
— Оленчин? А хто ще така?
— Ну… я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилось, місяць тому він познайомився з дівчиною. Оля, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває у нього, ночує. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.
— Що почалося?
— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужі». Спочатку — зародок у тілі. Потім він виростає і жере тебе зсередини. Цей крем — зародок.
Ігор відмахнувся. Але я-то знав, що кажу. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вторгаються з криком і валізами. Вони ставлять баночку. Потім щіточку. Потім подушку. Вони чекають, поки ти розслабишся. А потім… потім ти вже й не помічаєш, як ванна повна рожевого, балкон — коробками, а серце — тривогою.
Незабаром Ігор запросив мене в гості. Знайомитися. Оля виявилася на диво приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою та усмішкою, у яку важко не повірити. Спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там уже були рожева щіточка і крем для рук. А сережки мирно лежали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Ігорю проїхатися нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.
— Сашко, ну ти б хоча б подзвонив.
З кімната потім вона запитала, чи можна залишити на полиці свою книгу.
