Список моїх бажань
У передпої занадто тісно від коробок. Ігор Іваненко, червоний від напруження, втисн
ує ще одну з них на антресоль. Пил осідає на його лисій маківці сірим інеєм.
Навіщо це все зберігати? Тільки сміття, ворушиться Ігор, спускаючись по хиткій сходинці.
Це не сміття, тихо, але рішуче відповідає Зоря Ковальчук. Вона сидить на підлозі, розбираючи старий чемодан, набитий паперами. Це спогад.
Спогад, фыркне Ігор. Від цих «спогадів» моя спина втрачає форму. Все одно викинеш через рік. Місця немає.
Зоря мовчить. Її пальці ковзають по потертому шкіряному обкладинці старого альбому. Вона відкриває його.
Дивись, каже вона, ніби не чує його ворушіння. Першокласниця. Памятаєш?
Ігор небажано підходить ближче. На пожовклій фотографії щуриться на сонці дівчина в білих бантках.
Памятаю, бурмоче він, вже мяче. Ти тоді плакала, що передник колеться.
А це пільний табір «Сокіл»
«Сокіл», кивне Ігор, поглядаючи через її плече. Ти звідти привела ту саму ракушку, яка досі валяється десь тут.
Він знову копається в коробках, вже без колишнього запалу. Зоря перегортає сторінка за сторінкою: молодість, університет, їхнє весілля Ігор у надмірно широкому піджаку, вона в мереживній сукні матері. Молоді, гладенькі, щасливі. Вони посміхаються в обєктив, не підозрюючи, що через двадцять років їх чекатиме ця крихка квартира, його постійне бурчання і її тихе обурення тим, що романтика залишилася там, на папері.
Остерігайся! раптом вигукне Зоря.
Ігор задене плечем невелику картонну коробку, і її вміст розсипається по підлозі. Поки він ворушиться і збирає книги, Зоря піднімає з лінолеуму маленьку, окрилену оксамитовою шкатулку. Вона піднімає кришку.
Внутрішність, на ватку, тримає та сама ракушка з табору «Сокіл», кілька потьмянілих значків, висохле гілочко мімози і згорнутий вчетверо листок зі шкільної зошитка.
Що це? запитує Ігор, закінчивши прибирання.
Зоря розгортає листок. Дитячим, старанним почерком написано: «Список моїх бажань. 1. Стати лікарем. 2. Вміти грати на гітарі. 3. Побувати у Львові. 4. Вийти заміж за великою коханою».
Вона мовчки простягає листок чоловікові. Він пробігає очима, помякшується, потім хихикає:
Ну, з лікарем не вийшло. На гітарі теж не граєш. У Львів не мчиш А ось щодо кохання він запинається, не рішуче завершуючи фразу, і потирає спину. Лікарем не стала, а в мене тепер спина болить, як у старого. Через твої архіви.
Зоря бере листок з його рук, уважно дивиться на пункт номер чотири, потім на свого чоловіка. На його втомлене, запилене обличчя, на його руки, які щойно тягнули важкі коробки, щоб звільнити в її гардеробі трохи місця.
Вийти заміж за великою коханою це не означає жити в постійній романтиці, Ігоре. Це означає, що коли у чоловіка болить спина, жінка масажує його, а він за це миє посуд.
Вона акуратно складає листок, кладеться назад у шкатулку і закриває кришку.
Добре, зітхає вона. Можливо, ти правий. Частину цього справді можна розібрати.
Вона відклала шкатулку в сторону, у стопку самого цінного, що ніколи не буде викинуте. Потім підходить до Ігоря, обіймає його і притискає щічку до його колючої бороди.
Дякую, шепоче вона. За все.
Ігор спочатку застиглий від несподіванки, потім незручно гладить її по волоссі.
Ой, не парся Чого це ти? він мовчить. Спину мені все ж поміниш?
Памятаю, посміхається Зоря, притискаючись до його плеча.
Вона розуміє, що Львів і гітара залишилися там, у минулому, на пожовклій аркуші. Але тут і зараз, у пиловій тісній передпої, пахне не мріями, а життям. І це теж щастя. Те, що не вдасться сфотографувати і вклеїти в альбум. Воно просто існує. І цього достатньо.
