Ой, сьогодні хочу вилити душу у щоденнику. Можливо, після цього стане трохи легше на серці…
Моє імя Лада Грищенко. Ще півроку тому мої знайомі пустили чутки, ніби я «захомутала» дорослого та забезпеченого чоловіка. Наче, мовляв, тільки прийшла працювати в компанію, а вже виходжу заміж. Робили з цього шоу, як і годиться у нас із заздрістю й перешіптуванням. Казали щось на кшталт: «З дівки в панянки», «Вміє ж повертати голову таким». Особливо боляче було чути різке: «Не пройшло й двох років, як померла його Марина, а вже весілля готує».
Я й сама, чесно, не хотіла, щоб про наші стосунки всі дізналися так рано. Почалися ми зустрічати ще до мого працевлаштування, я й гадки не мала, що Остап Андрійович керівник тієї самої фірми. На співбесіду їхала, нічого не підозрюючи, купу хвилювань мала. А потім він, ніби невинно, переконував, що особисто не впливав на мій вибір «все вирішував відділ кадрів, мовляв, саме за моїм досвідом і резюме». Ну як тут не натерпітися чуток, коли з самого початку все пішло не так, як хотіла!
Згодом ми вирішили приховати стосунки, але, як воно водиться, таємне швидко стало очевидним. Усі жінки підколювали вдовець та молода красуня, про таку пару балачки не затихали. Хоча, чесно, я ніколи не вважала свою красу причиною, що отримала посаду й увагу Андрія. А люди натякували тільки про це…
У памяті крутиться: Марина Миколаївна, покійна перша дружина Остапа, колишня власниця нашої компанії. В шлюбі жили майже десять років. Вона трагічно загинула, залишивши йому квартиру, бізнес і досі незагоєну рану. Після цього жінки в офісі взялися за нього ще більше мріяли повторити її долю, але з багатим і турботливим керівником.
Чесно, мене він зачепив не грошима, а характером. Познайомилися, до речі, у супермаркеті, як в дешевому кіно він ненароком налетів на мене візком біля каси! Я порвала колготки, зіпсувала замшеві чобітки і ще вилаяла за те, що я «встромилася в чергу». Не розгубилася, відповіла так, що навіть гроші за мої покупки він сплатив. Потім біг через увесь ТРЦ, вибачався. Я кивнула, але від допомоги з пакетами відмовилась: «Машина он там, я сама впораюся». Жодної машини в мене не було стояла потім на зупинці тролейбуса. А Остап, бачить мене там, підїжджає: «Сідайте». Я встояла, але врешті здалася на вмовляння і поїхала з ним додому.
Неочікувано, він виявився приємною людиною добрий, уважний, якщо поруч нема офісної напруги й гучних голосів. Закохався в мене швидко, навіть трохи лякав своє настирливістю: під підїздом чергував, поки я не погодилася на побачення. А далі пропозиція роботи через декілька тижнів знайомства. Співпадіння чи збіг долі?
Жили ми разом у просторій квартирі у центрі Львова, їздили гарною машиною, будували плани. Його мама, Олена Василівна, перебралася з села до нас після трагедії займалася домашніми справами, готувала, обіймала свого сина і мене. Готувала весь дім, а мені навіть радісно смачніше мало що буває!
До того часу усе йшло добре, поки Остап не наважився освідчитися. Одне лиш мене непокоїло він носив обручку навіть після загибелі дружини. «Я все ще відчуваю зв’язок з Мариною», зізнавався він. Мене це вкололо, я благала зняти і не пригадувати про минуле, поки ми разом. «Добре, якщо настільки важливо для тебе, погодився він. І віддав її в шкатулку.
Але коли настав день освідчення, вишуканий ресторан на Площі Ринок, музика, келих сухого білого, він витягує ту саму коробочку і там знову те ж саме фамільне золоте кільце з діамантом! Я мало не вдавилася вином. Хтось із нас, певно, мусить поступитися, але хто саме?
Виходь за мене, піднімає руку, вже майже одягає.
Я різко відчуваю холод: «Я цього кільця не носитиму».
Як? Та це ж родинна реліквія! Такого ні в кого більше немає в місті! аж ображено вигукує Остап.
Мені байдуже на його ціну, я не хочу носити символ його минулого. Я не Марина!
Згадала ще й сукню Олена Василівна говорила, що досі її береже. Найгірше, що камені, золото все це несе чиюсь енергетику. Я хоч гадаю, в українській традиції погана прикмета, коли молода одягає речі вбитої дружини.
Мій наречений не зрозумів. Вечір зіпсувався, пізніше кожен думав про свій шлях. Він і не намагався стримати мене. Вдома батьки сказали знайти хлопця свого віку, адже остап «старший на стільки років, ще й вдовець».
Мої сумніви тільки росли. Декілька днів ходила, як слимачок, не перебираючись на роботі й уникаючи його. Чутки полетіли по офісу, як листя восени. А Остап став грубий, на людей кидався словами, Олену Василівну жаліли всі син її страждав, навіть матері не зізнався, що стало причиною.
І ось, одного вечора до мене (я жила окремо у батьків) приходить сама Олена Василівна. «Вернися, Ладо! Остап без тебе худне і хмуріє». А я кажу, що не можу носити чужу обручку.
Продавайте її, купіть нові, на щастя, порадила так у нас в Україні. Не можна будувати новий дім на уламках іншого.
Вона погодилася Остап, мовляв, ще не відпустив Марину.
Вийшла хвора з лікарняного, зібрала речі, подала заяву йому залишилось тільки підписати і мовчки глянути у вікно. «Дорослий, а поведінка дитяча…»
Він відповів: «Ти сама винна. Мені ніхто й ніколи не відмовляв». Я нічого не сказала, тільки коли поглядала обручка знову на пальці.
Йшла, впевнена: зробила вірно. Бо минулого не змінити він так і не зміг відпустити свою Марину. А я заслуговую почати власну історію свою, справжню.
На душі стало якось спокійніше.
