Залишилася сама
Було це давно, ще тоді, коли над Києвом ранньою весною рано темніє й ліхтарі на вулицях відливали теплим світлом на тьмяний сніг. Мама Марічки пішла до магазину та все не поверталася. За те, скільки вона жила, таке було вперше. Їхня однокімнатна квартира на Володимирському проспекті завжди наповнювалася теплом тільки від них двох інших родичів у дівчинки не було. Марічка мала лише сім років, вона з народження користувалася інвалідним візком, бо її ніжки не слухалися. Втім, боятися самотності Марічка вже навчилася не боятися, але мама завжди повідомляла, куди йде та коли повернеться.
Того дня мамі знадобилося піти до далекого супермаркету, бо там були харчі дешевші. Вона й Марічка не раз разом туди каталися її візочком дорога не далека, та й хати надовго не залишали. Марічці здавалося, що годину туди годину звідти, а минуло вже чотири години, а мама все не вертається. Голодувати дівчинка не звикла, тому рушила своїм візком на кухню, розігріла чайник, дістала з холодильника біточок, зїла й запила чаєм.
Без мами час тягнувся довго і важко. Взяла телефон а там і гривні майже не лишилося набрала маму. «Абонент поза зоною досяжності або вимкнений», сказав бездушний голос. Дівчинка тримала телефон у руках, а потім сховала під подушку й не стала вимикати світло: страшно якось у темряві без маминої присутності.
Так і заснула, в напівсвідомості, слухаючи шум міста.
***
Ранок у Києві буває світлим, особливо навесні, коли сонце промінчиками лоскоче підвіконня. Марічка прокинулася мамина постіль акуратно застелена, у передпокої тихо. Знову дзвонить і той самий голос: «Апара́т абонента вимкнений». На душі стало важко, з очей покотилися сльози.
***
Того ж ранку по проспекту Повітрофлотському повертався додому Максим. Він давно звик носити додому свіжі пиріжки з кавярні для мами такий був у них ранковий ритуал. Сам Максиму вже було понад тридцять, але своєї сімї не мав. Хвороби переслідували його змалечку, а лікування вимагало грошей, яких самотня мати не мала змоги зібрати в достатній кількості. Лікарі нещодавно сказали, що дітей у нього не буде й він уже змирився з самотністю.
Раптом у траві покраю вулиці помітив розбитий старенький мобільник. Йому, як айтішникові та блогеру, усе таке цікаво оглядати, хоча власних сучасних пристроїв мав вдосталь. Оглянув телефон розтрощений, мабуть, проїхала машина; поклав до кишені вдома розберуся, подумав.
***
Сімейний сніданок закінчився. Максим, дістявши знайдену SIM-картку, вставив її у власний телефон. Більшість контактів «держслужба», «поліклініка», а ось і перший у списку «донька». Недовго вагаючись, набрав номер:
Мамо! радісний дитячий голос луною прокотився з динаміка.
Це не мама, розгублено сказав Максим.
А де моя мама?
Я знайшов зламаний телефон із цієї kartky й подзвонив. Що сталося?
Мама від вчора пропала… пішла до магазину, а я тут сама лишилася. Мене більше нікого немає…
Як тебе звати, дитино?
Марічка.
Мене дядько Максим. Марічко, може ти підеш до сусідів і скажеш, що сама?
Я не можу, тихо прошепотіла дівчинка, у мене ніжки не ходять. У сусідній квартирі нікого зараз не проживає.
А ти можеш зайти вийти?
Я тільки у візку можу їхати.
Чи знаєш свою адресу?
Звісно, вулиця Івана Франка, будинок сім, квартира дванадцять.
Я зараз приїду, разом маму знайдемо.
Вимкнув телефон. У кімнату зайшла мама Оксана Степанівна:
Максиме, що трапилось?
Знайшов телефон, там дівчинка залишилася сама, ще й інвалід. Її адресу записав, маю допомогти.
Я з тобою, твердо промовила мати, бо добре знала ціну самотності й хвороби у дитинстві.
Викликали таксі, рушили рятувати дитину.
***
Пролунав дзвінок у домофон.
Хто? кволий, сповнений суму голос.
Марічко, це я, Максим.
Заходьте.
Увійшли у підїзд, двері у квартиру були прочинені. Візкова дівчинка дивилася сумними очима:
Ви знайдете маму?
Як маму звати?
Катерина.
А прізвище?
Коваленко.
Марічко, ти їла?
Вчора зїла останній біточок.
Максиме, біжи до крамниці, принеси, що ми завжди купуємо, наказала Оксана Степанівна.
Зрозумів! і побіг.
***
Поки Максим повернувся, Оксана Степанівна зуміла приготувати їжу, накрила стіл. Сіли, поїли, а Максим взявся шукати маму по новинах у київському інтернет-порталі. Через декілька хвилин знайшов: «На вулиці Шевченка автомобіль Жигулі збив жінку. Постраждалу доправлено до міської лікарні у тяжкому стані».
Взяв телефон, подзвонив у лікарню. Після третьої спроби відповіли:
Так, у нас у важкому стані жінка від учора, без документів і телефону.
Можна приїхати впізнати її?
Приїжджайте.
Підійшов до Марічки:
Чи маєш мамину світлину?
Ось, дівчинка дістала альбом, це ми минулої осені.
У тебе гарна мама. Я зараз поїду в лікарню, пообіцяй зачекати.
***
Розплющила очі Катерина сліпуча білизна лікарняної стелі й шум у голові. Хотіла піднятися тіло пронизало болем. Медсестра тихо спитала:
Прокинулися?
В очах Катерини миттю спалахнув жах:
Скільки я тут лежу?
Дві доби.
А в квартирі дочка сама
Катерино, заспокойтесь. Вчора приходив молодий чоловік, подбав про вашу доню. Ось ваш телефон, хоча трохи побитий. Я зєднаю з донькою.
Мамо! той самий тоненький голосок.
Марічко, як ти?
Все добре, бабуся Оксана й дядько Максим приходять до мене.
Які молодці зітхнула Катерина.
І тут зайшов лікар:
Пані Катерино, хвилюватися не можна. Я вас огляну, телефон поки відіймаю.
Коли заспокоїлася, медсестра дала можливість знову поговорити. Спочатку на лінії була Оксана Степанівна: «Я пенсіонерка, поки ви в лікарні, із Марічкою побуду. Не турбуйтесь!». Потім донька: «Мамо, зцілюйся швидше!». Катерина відчула тепло світ, попри все темне, не втратив доброту.
***
За два дні Катерину перевели в загальну палату, а ввечері пришов Максим.
Добрий день, Катерино. Я Максим, який знайшов телефон і допоміг вашій доньці. Мама моя зібрала для вас ось цей пакунок.
Як у вас все відбувається? розгублено запитала Катерина.
Я випадково знайшов ваш телефон, а по ньому вас і Марічку. Я ваш друг.
Як там Марічка?
Хвилинку.
За мить дівчинка була на екрані відеозвязку.
Мамо! Бабуся Оксана приносить мені смаколики, дядько Максим допомагає з уроками!
Молодець, доню.
Максим допоміг Катерині налаштувати телефон. Так почалася нова сторінка її життя.
***
Минуло два тижні. Винуватець тієї аварії приніс Катерині відступні двісті тисяч гривень прямо до лікарні. Наступного дня, виписавшись, Катерина повернулася додому Максим забрав її машиною.
Мамусю! радісно вигукнула Марічка, мало не випавши з візка.
Катерина кинулася обіймати доньку, а потім підійшла до Оксани Степанівни:
Щиро дякую, Оксано Степанівно!
Та покинь! Марічка мені за внучку. Не бери в голову.
Винуватець дав гроші візьміть, будь ласка, хоч щось за клопоти.
Не треба. Нам із Максимом нічого не треба. А тобі дитину лікувати слід. До того ж Максим уже знайшов клініку.
Мамо! закричала Марічка. Дядько Максим обіцяв, що ми поїдемо до лікарні й мені зроблять так, що я зможу ходити!
***
Два тижні Катерина з донькою пробула у Львові, в сучасній клініці. Марічці встановили металеві пластини, попереду ще три операції й роки реабілітації. Лікарі казали, що згодом вона буде ходити. Поки що дівчинка продовжувала своє навчання вдома, у візку.
Доля неначе випробувала міцність цього маленького гурту. У Оксани Степанівни раптом загострилося серце поклали її до стаціонару. Катерина три ночі проводила біля ліжка мами Максима, а сам Максим залишався тоді з Марічкою.
Коли бабусі стало легше, вона, дивлячись Катерині в очі, сказала:
Доню, часом думаю, я вже мало мені лишилося на цьому світі. Виходь заміж за мого Максима. Він надійний чоловік удвох Марічку на ноги піднімете.
Оксано Степанівно, невже він захоче?
Обовязково. Я бачу, як він ставиться до тебе.
***
Йшли роки. Світлі осінні ранки неслися через подвіря нового будинку. Бабуся тримала за руку дівчинку з рюкзаком і букетом айстр вперше Марічка, вже у четвертому класі, йшла до школи на своїх ногах. Три важкі роки операцій і реабілітації і ось диво: вона могла ходити.
Бабусю, мені трішки лячно.
Чого ти, Марічко? Ось і твоя мама з татом! заспокоювала бабуся.
Доню, щось не так? спитала Катерина.
Страшно йти до школи, зізналася донька.
Давай руку, простягнув Максим долоню. Пішли разом!
З тобою, татку, нічого не страшно, впевнено усміхнулася Марічка.
І пішла разом із родиною до нового життя, де щастя приходить до тих, хто вміє чекати.
