Сиди! Нас немає вдома! спокійно сказав Петро.
Але дзвонять же! Галина на мить застигла, напівпіднявшись з дивана.
Хай, відповів Петро.
А раптом це хтось важливий? спитала Галина. Або з діловою справою?
Субота, дванадцята, мовив Петро. Ти нікого не запрошувала, я нікого не чекаю! Який висновок?
Я просто вічко подивлюся! ледь чутно прошепотіла Галина.
Сядь! у голосі сталь. Нас вдома немає! Хто б там не стояв, нехай ідуть назад!
А ти ж не знаєш, хто там? здивувалась Галина.
Маю припущення, тому й кажу: сядь і не світись під вікнами!
Якщо це те, про що я думаю, вони так просто не підуть! знизала плечима Галина.
Все залежить від того, скільки часу ми не будемо відкривати їм двері, спокійно відповів Петро. Рано чи пізно вони підуть. У підїзді ночувати не стануть. А нам з тобою йти нікуди не треба. Тож сядь, надягни навушники, бери телефон і дивись фільм.
Петрику, мама дзвонить, Галя показала чоловіку екран телефону.
Значить, за дверима твоя тітка зі своїм незугарним сином, підсумував Петро.
Звідки знаєш? здивувалася Галина.
Якби там мій двоюрідний брат, Петро вимовив слово «брат» так, ніби щось гірке спробував, то дзвонила б моя мама!
А інші варіанти не розглядаєш? спитала Галина.
Якщо це сусіди, в мене немає бажання з ними балакати. А якби це були наші друзі, подзвонили б один раз і пішли, або попередили б як це роблять нормальні люди! А дзвонити в двері пів години це можуть лише наші настирливі родичі!
Петрику, це моя тітка, зітхнула Галина. Мама надіслала смс. Питає, де ми пропали. Тітка Леся залишиться на кілька днів, у неї справи в місті!
Напиши, що в місті повно готелів, Петро посміхнувся.
Петрику! докірливо Гала. Я так не можу!
Знаю, замислився Петро. Напиши, що нас немає вдома, що ми живемо в готелі, бо квартиру цькували від тарганів!
Точно! Галина швидко відправила смс.
Вона пише, щоб ми для тітки забронювали два номери: для неї і Кості, спантеличено мовила Галина.
Напиши, що грошей немає. Ще скажи, що зняли дві койки в хостелі, а з нами в кімнаті півтора десятка заробітчан, посміхнувся Петро своїй вигадці.
Мама питає, коли повернемось, Галина глянула на чоловіка.
Напиши: через тиждень, відмахнувся Петро.
Дзвінки в двері стихли. Подружжя з полегшенням видихнуло.
Петрику, мама написала, що тітка приїде через тиждень, сумно вимовила Галина.
А нас знову вдома не буде, буркнув Петро.
Петю, ти ж розумієш це не вихід. Не можемо ж ми вічно тікати! А якщо вони прийдуть у будній день? Або після роботи чатуватимуть під дверима? Що твоя тітка, що мій двоюрідний здатні на все!
Та знаю, похнюпився Петро. Навіщо ж ми купили цю трикімнатку?
Ми ж для майбутньої великої сімї брали, відповіла Галина.
Час народжувати! серйозно сказав Петро. А то й одразу двох!
А я проти? обурилася Галина. Сам знаєш треба спочатку обстежитись. Не виходить!
Головне, прибрати стрес і все буде гаразд, переконано мовив Петро. Хто ці нерви нам моторошить то твої, то мої родичі!
Вигнати б їх кудись… Бо через них нічого не складається!
Галина не сперечалася. Вона погоджувалась.
***
Коли вони з Петрові одружувалися, пройшли дорогі обстеження на сумісність і генетику. І фертильність перевірили.
Все було чудово, але одразу після весілля питання дітей відклали треба було заробити на власну квартиру.
На спадщину сподіватись не доводилось ні Петро, ні Галина до весілля жили з мамами в однокімнатних. Всі сподівання лише на себе.
Пять років наполегливої праці і суворої економії дозволили купити простору квартиру у Львові.
Будинок старий, ремонт серйозний, меблі майже всі з нуля. Але як раділи!
В голові звучала стара пісня з мюзиклу про «хрущівки».
Не встигли відсвяткувати новосілля, як на порозі постала тітка Галиня зі своїм сином.
А щоби молоді господарі не пручались тітка завітала з тещею.
О, тут місця вдосталь! Не те, що ми з Галею тісноти зазнавали!
Гарна квартира, похвалила тітка Леся. Якраз нам кімнату окрему, й Кості місце знайдеться.
У залі не сплять, сказав Петро. Це кімната для відпочинку!
А я й не збиралась тут працювати! розсміялася тітка Леся. Галино, поясни чоловіку, мені з сином разом незручно, він ще й хропе!
І взагалі, гості в домі, а ви досі стіл не накрили!
Ми не чекали гостей, збентежилась Галина.
І холодильник порожній, підтримав дружину Петро.
Ну, нічого, тітка поблажливо махнула рукою. Петре, біжи до магазину, а Галю на кухню!
Чого стоїте? втрутилась теща. Оце так гостинність!
Може досить? хотів сказати Петро, але Галина швидко затягла його в іншу кімнату.
Коли Петро зміг, нарешті, вирвати руку дружини з рота, спитав:
Галю, ні в кого тут району не зїхав? Я зараз їх до твоєї мами відправлю!
Раз гості хай поводяться, як гості! А це що за манери?
Петрику, вона проста людина, з села! Так у них заведено!
Село селом, а хамство ніде не вітається! Це чистої води нахабство!
Коханий, не будемо сваритись з мамою й тьотєю! Сама знаєш, потім зіпсують мені всі нерви!
І тобі ворогом станеш, треба воно тобі?
Абсолютно наплювати, ким буду! Якщо так зі мною поводяться, мені не важко взагалі не помічати їх! Хай хоч світ за очі йдуть не пожалію!
Петрику, любий, пожалкуй мене! Як проженемо Лесю, мама зі мною не розмовлятиме, а в мене, крім неї, нікого!
Цей аргумент подіяв. Петро, скрегочучи зубами, пішов до магазину.
Тітка Леся гостювала не три дні, як обіцяла, а всі два тижні. А Петро до вечора другого дня підсів на валерянку.
Проводи тітки Лесі й її сина святкували, як справжнє свято з віником, шваброю, і прибиранням квартири, яке тривало три дні.
Та тут навідались інші гості.
Брате, я до тебе ненадовго! Діма обійняв Петра так, що затріщали кістки. Треба справи вирішити, а тоді додому!
А самому не можна? спитав Петро.
Ти що! В мене ж сімя! Як я їх самих у селі залишу, а сам в місто? Головой думай! сміявся Діма. А якщо я на пригоди напорюся? А жінка контролюватиме!
Тому й дітей притащив? перепитав Петро.
А з ким лишати? Діма хлопнув брата по плечу. Їм цікаво! Побігають! Давай, як у молодості, розгойдаємо це місто!
Діма! завищала Світлана. Я тобі зараз як розгойдаю, потім нічого буде трясти!
Півтори години і Галина злягла з головним болем.
Діти носились по квартирі, Світлана кричала, інакше й не вміє. А Діма все хотів кудись «відірватись», тож Світлана репетувала ще дужче.
Петрику, ти ж єдиний син у мами, сховавшись у подушці, простогнала Галина.
Та це двоюрідний по мамі, буркнув Петро. Я його називаю кузеном.
Може, якось попросити їх поїхати?
Я із задоволенням, зітхнув Петро, але ж як і з твоєю тіткою пережують усі нерви! Мама мені потім, як ложкою, мозок вийме!
Тільки встигали перевести подих після одних гостей, як приходили нові. Тітка Леся знов і знов виникала у Львові «у справах».
Кузен Діма із сімєю регулярно наїжджали «вирішити питання». А вже матері-контролери між тим пиляли або зятя, або невістку.
Ця постійна нервова атмосфера руйнувала внутрішній спокій та сімейне благополуччя.
Які там діти в такій каруселі постійних гостей і безкінечного галасу? Здоров’я немає, та й банально де?
***
Давай змінимо квартиру? запропонувала Галина.
У психлікарню? пожартував Петро. Нам її й так скоро випишуть!
Ні, ледь посміхнулася Галина. Давай поміняємо на таку саму, тільки в іншому районі. Є ж люди, що мріють про наше місце! А ми переїдемо і нікому не скажемо, куди!
Це лише відстрочка, похитав головою Петро. І мій кузен, і твоя тітка дізнаються. Нові власники здадуть, де ми були! Нас відшукають
А може, цього часу вистачить, щоб зачати? з надією спитала Галя.
Нам треба не лише зачати, а й народити! похитав головою Петро. Твоя вагітність їх не зупинить.
Може, і справді переїхати звідси, зітхнула Галина. Давай попросимось до друзів? Хоч там заховаємось!
Ти про Валерія з Катериною? спитав Петро.
Так, кивнула Галя. У них навіть кімната вільна!
Там Тера живе, посміхнувся Петро. Згадала?
З німецькою вівчаркою краще, ніж з нашими родичами! безсилою помахала рукою Галина.
Стій! вигукнув Петро, хапаючи телефон. Валерчику, дай собаку!
О, друже! Я тобі вічний боржник! Ми з Катериною їдемо в Трускавець, а Теру лишити нема з ким! Вона чужих не любить, а вас знає і слухає! кричав Валерій у слухавку. Привезу їжу, підстилку, іграшки, миску! Я щось доплачу!
Привозь! радо погодився Петро.
Повернувся до дружини, сяючи:
Дзвони мамі, нехай тітка завтра приїздить! А я представленню братові дам хай приїжджає в тиждень!
Це точно? засумнівалася Галина.
Ми раді всім! просяяло обличчя Петра. Хто ж їм винен, що наш собака їм не сподобається?
Дімі та його сімї вистачило одного «гав», щоб обрати комфорт готелю, ніж квартиру родичів.
Замкніть цього звіра! занила Світлана, ховаючись за худорлявим сином.
Тітко Лесю, ви, мабуть, жартуєте? сміявся Петро. 45 кілограм чистих мязів! Це не болонка це німецька вівчарка! Вона будь-які двері винесе!
Чому вона на мене гарчить? тремтячим голосом спитала тітка Леся.
Вона чужих не любить, знизала плечами Галина.
Позбуйтеся її! Тут не можу жити з таким псом!
Як це позбутися? обурився Петро. Це наш улюбленець! У нас дітей нема, треба ж комусь любов віддавати! А ми її дуже любимо!
І нізащо не віддамо! підхопила Галина.
А потім дзвонили обидві мами й дорікали, чому рідним людям відмовили у гостинності.
Ніхто їх не гнав, відповідали вони і одній, і другій, самі не захотіли! Хай приїжджають! Завжди раді!
А собака?
Мамо, та ми ж усім раді, нікому не відмовимо!
Але й мами вже не поспішали забігати в гості.
За місяць Тера повернулася до своїх господарів, але була на поготові повернутися за першим кличем.
Вже не знадобилося. Галина була вагітна близнюками.
Головне не відмовитиІ тут, у їхній квартирі, вперше за багато років запанувала справжня тиша.
Галина стояла на кухні, дивилася скрізь шибку на подвіря, де ледь світило вечірнє сонце, і ніжно гладила живіт. Петро, мов тихий змовник, обережно поставив чайник, щоб жоден звук не порушив їхній новий затишок.
Чуєш? прошепотіла Галя.
Що? сторожко озвався Петро, дослухаючись.
Нічого, усміхнулася вона, блимаючи сльозами щастя. Жодного дзвінка, жодного дзвінка у двері, жодного крику. Тільки ми. І майбутнє.
Петро обійняв її, нахилився до щоки.
Усе йде так, як треба, сказав він, і в тих словах було стільки вдячності, що Галина розсміялася крізь сльози.
Знаєш, прошепотіла вона, я думаю, що все це було не дарма. Може, навіть наші родичі за щось вдячні: тепер і вони навчилися жити власними життями.
А ми своїм, підтвердив Петро. І знаєш, що я зрозумів?
Що?
Що велика сімя це не ті, хто постійно вдирається у твою квартиру. Велич сімʼї у теплі, у тиші, у любові. В тому, що ти сам впускаєш людей у свій дім і у своє серце.
Вони мовчки стояли, слухали, як над містом стихає день, і готувалися зустріти новий розділ у житті, без натиску й навʼязливості, з радістю й вірою. Цього разу, нікого не чекаючи окрім тих, кого мріяли побачити все життя.
І нарешті їхній дім насправді став їхнім.
