Наш син здав нашу квартиру навіть не повідавши нам. Ми віддали йому все, а залишилися з нічим.
Ми з чоловіком Богданом одружилися, коли нам було по двадцять три. Я вже тоді чекала дитини, але нам пощастило закінчити педагогічний університет. Наші родини були звичайними — ні «золотих гір», ні впливових родичів, ні заощаджень. Від самого початку нам довелося крутитися, щоб вижити.
Я майже не брала декрет. Молока не було — чи від стресу, чи від постійного недоліку їжі — тому сина рано перевели на суміш. В одинадцять місяців віддали його в ясла, де навчили їсти ложкою, користуватися горщиком і засинати без колиски. А ми з Богданом занурилися в роботу: спочатку знімали кімнату, потім жили в гуртожитку, потім купили однушку, а згодом — двокімнатну у гарному районі.
Кілька років тому придбали ділянку під Києвом. Богдан сам збудував невеличкий дерев’яний будиночок: дві кімнати, банька, пічка. Привезли меблі, розбили город. Здавалося, тепер можна жити для себе. Нам всього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Данило, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Соломія, була з заможної родини — разом закінчили юридичний. Її батьки — люди з грошима: триповерховий котедж, дорогі машини, бізнес. Їх донька, звичайно, хотіла весілля в ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.
Ми з чоловіком завжди почувалися винними перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — бо ми день і ніч працювали. Намагалися компенсувати це подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували йому стару, але справну машину. Коли вступив, платили за навчання. І тепер не могли відмовити. Віддали всі заощадження на весілля і… поступилися нашою квартирою, перебравшись на дачу.
Батьки Соломії вчинили інакше — вони вклалися в доньку: купили їй норкову шубу, золото, меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. Дзвонив рідше — спочатку раз на два тижні, потім раз на місяць. А потім і зовсім зник.
Одного разу на ринку ми зустріли нашу колишню сусідку, і вона ненароком сказала:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Данило з Соломією живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.
У Богдана обличчя стало білим. Він ледве на ногах устояв. Ми одразу зателефонували синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі віддали мені квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «радянщині», а знімати самій — дорого. Хай орендарі платять.
Коли ми спробували поговорити про довіру і порядність, він закричав:
— Я все життя був жебраком! У інших діти як діти, а в мене — ви! Вчителі, які тільки й уміють, що читати нотації про мораль! Я втомився соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бюджетники!
Після цієї розмови ми вирішили діяти. Не стали судитися, просто приїхали до квартири, поговорили з орендарями — пояснили все. Вони виявилися розумними людьми і за місяць визволили приміщення.
Ми повернулися додому. З сином не спілкуємося. Чоловік важко переживає, я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А залишилися з порожніми руками і розбитими серцями.
Може, колись він зрозуміє. А може — ні. Але одне я знаю точно: ніколи не жертвуй усім заради тих, хто не вміє цього цінувати.
