Ой, слухай, як він у мене дві котлети відібрав та й каже, що треба схуднути. Шість років у шлюбі, троє діточок народила, а тепер боюсь лишитися сама…
Мені тридцять шість. За ці шість років я стала мамою трьох чудових дітей: Тарасику — п’ять, Соломійці — три, а найменшому, Василькові, всього півроку. Завжди мріяла про велику сім’ю, але й уявити не могла, який це буде виклик — і фізично, і морально, і просто по-людськи. Життя наче нескінченний марафон, де я завжди на останніх силах.
З Олександром ми зустрілися, коли мені вже було майже тридцять. Усі подруги давно вийшли заміж, дітей ростили, а я то на роботі, то вдома, та й усе сама. І раптом — він: високий, спортивний, з харизмою. Тоді він уже мав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи б не подумала, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.
Про його серйозність я зрозуміла, коли він сам познайомив мене зі своєю мамою. Ганна Іванівна — жінка лагідна, інтелігентна, відразу ж мене прихилила. Вона була в захваті від мене і майже сама підштовхнула сина до весілля. Одружилися ми швидко, майже блискавично. А потім почалася низка декретів.
Спершу народився Тарас, і я пішла з роботи. Потім — Соломія, далі Василько. Так я й не повернулася до професії. Усі діти на мені: старші не ходять до садочка, Тарас — на гуртках, Соломію вчу сама, і весь час — з малям на руках. Люблю своїх діточок, вони в мене чудові, але в мене вже немає ні сил, ні… себе.
Колись я важила 49 кілограмів. Ходила у зал, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірні капризи, і так по колу. На спорт просто немає ні часу, ні сил. А якщо й спробую — тут же біжать діти, тягнуть за руку, лізуть на коліна.
Саня спочатку жартував. Називав мене «пухначкою», «моя солодка булочка». Але потім жарти почали зникати. А далі — і терпіння.
У п’ятницю ми вечеряли. Я поклала собі три котлети. Він подивився, мовчки взяв дві й повернув на сковорідку.
— Тобі треба скидати вагу. Якщо я знайду собі іншу — це буде твоя вина, — спокійно кинув він, навіть не подивившись у вічі.
Я завмерла. Наче хтось ударив у груди. Я розумію, що змінилася. Що втомилася. Що вже не та, у кого він закохався. Але хіба я винна, що всю себе віддала сім’ї? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, друга не їдругий не хоче їсти брокколі, а третій знову загубив зошитку?
