Наш син здав нашу квартиру навіть без попередження. Ми віддали йому все, а самі лишилися з нічим.
Ми з чоловіком Віталієм одружилися, коли нам було по двадцять три. Я вже тоді чекала дитину, але нам пощастило — обидва встигли закінчити педінститут. Наші родини були звичайні, без «золотого дна» — ні мільйонерів серед родичів, ні заощаджень. З перших днів довелося крутитися, щоб зв’язати кінці з кінцями.
Я майже не брала декрет. Молока не було — можливо, через стрес або постійні недосипання — тож сина рано перевели на суміш. В одинадцять місяців його відправили в ясла. Там навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Віталієм пішли з головою в роботу — спочатку знімали кімнату, потім перебралися в гуртожиток, далі назбирали на однушку, а згодом купили двокімнатну у хорошому районі.
Кілька років тому придбали ділянку під Києвом. Віталій сам збудував там невеликий дерев’яний будиночок: дві кімнати, піч, банька. Завезли меблі, розвели город. Здавалося, тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Олесь, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Соломія, була з заможної родини — разом закінчили юрфак. Її батьки — люди з грошима: триповерховий котедж, дорогі авто, власний бізнес. Їхня донька, звісно, хотіла весілля в ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.
Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — бо ми пропадали на роботі. Намагалися компенсувати це подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували йому старенький, але справний авто. Коли вступив — платили за навчання. І, звісно, не могли відмовити й зараз. Віддали всі заощадження на весілля і… поступилися йому нашою квартирою, перебравшись на дачу.
Батьки Соломії діяли інакше — вклалися в доньку: купили їй норкову шубу, золоті прикраси, нові меблі. Спочатку Олесь був вдячний, але потім почав змінюватися. Дзвонив все рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А згодом і зовсім зник.
Якось на ринку ми зустріли колишню сусідку, і вона ненароком обмовилася:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Олесь із Соломією живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.
У Віталія обличчя побіліло, ледве на ногах втримався. Ми одразу зателефонували синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі віддали мені квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «хрущовці», а знімати нам — дорого. Хай орендарі платять.
Коли ми спробували поговорити про довіру і порядність, він закричав:
— Я все життя був бідним! У всіх діти як діти, а у мене — ви! Вчителі, які тільки й знають, що казати про мораль! Я втомився соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бюджетники!
Після цієї розмови ми вирішили діяти. Не стали судитися — просто приїхали до квартири, поговорили з орендарями, пояснили ситуацію. Вони виявилися розумними людьми і за місяць з’їхали.
Ми повернулися додому. З сином не спілкуємося. Віталій важко переживає, я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А залишилися з порожніми кишенями і розбитими серцями.
Може, з часом він усвідомить. А може — і ні. Але одне знаю напевне: ніколи не жертвуй усім заради тих, хто цього не цінує.
