Та хто ж тебе візьме? Беззуба, бездітна, безроду Одарка
Та хто ж тебе візьме? гукнув Павло і пішов, ще й плюнув під ноги.
А вона кинулась до вікна дивиться у двір, як іде людина, з якою жила пліч-о-пліч пятнадцять років. Думала, все у них від душі. А він перед відїздом нічого не приховав: просто так, зручно було.
От уяви, Одарка квартира своя, варить помічно, хазяйка, аж світиться, все робила для нього.
В голові в неї крутиться: зараз вікно відкрию, вигукну Павлові, що не треба її залишати.
Вже і готова була принизитись, погодитись навіть на те, щоб залишився хай живе, навіть якщо днями вдома не ночує, тільки щоб була поруч, хоч якось.
Бо хто ж хоче залишитись одна, у сорок пять? А вже й руку тягне до вікна Та тут погляд упав на портрет батька він у вишиванці на фотографії, у військовій формі, очі впевнено в обєктив, як колись гордо стояв.
І тут Одарці якось незручно стало, навіть всередині защеміло, соромно за слабкість.
Ще раз глянула услід тому Павлові, як той у модному кашеміровому пальті з речами сідає у свою «Тойоту» у дворі.
Спокійно, повільно пішла на кухню, а шлях її лежав через коридор. Там трюмо стоїть старе ще, бабусине, як естафета передалось.
Відобралась сама собі у дзеркалі стомлена, не молода, із сивиною і поглядом згаслим.
Вона знала не вродлива. Здоровя теж підвело зуби сипляться, на нові грошей немає бо чоловікові машина новенька була потрібна. І щоб на роботі він у брендовому ходив.
Ти подивись, який Паша розфуфирений! сміялась колега Софія, А ти у тій розтягнутій кофті, спідничці ще з радянських часів, дві блузки, туфлі убиті, чуні старі замість чобіт, пальто з коміром, у якому навіть бабуся твоя не пішла б. А меню яке вимагає то йому деруни, то відбивні, то млинці з сиром. А ти за ним скачеш! Не роби цього, Одарко!
Одарка слухала, крізь себе пропускала, але по-своєму робила. А потім Павло сказав, що йде до молодої, 27-річної, із чотирма дітьми.
Вона ж молодша, тихо шепотіла Одарка.
Та Софія, як справжня подруга, ще й у соцмережах порилась, сусідів питала і видала:
Та пробу на тій молодиці ніде ставити! Тебе ще й без роду обізвав! А ти з поважної сімї! А там глухий кут. Не працювала і дня, діти всі різні по батьках, мати її така сама. Тільки легковажність і балачки. Сімю на цьому не побудуєш. Дивуюсь твоєму Павлові. Тримайся, головне!
Одарка трималась. Квартира від батьків лишилась у самому серці Києва, велика, світла.
Та ще й татко завбачливо все оформив що жодної копійки Павло не отримав би, навіть якщо дуже забажав. І Одарка вирішила одну кімнату буде здавати, аби з грошима легше.
В їхньому районі якраз будівництво нове, і поселився у неї інженер борідка, вигляд інтелігентний, німецька пунктуальність, звати Володимир Всеволодович.
Погляд у нього уважний, лагідний. Та й каже несподівано:
Давайте я вам наперед заплачу! Сходіть, зробіть зуби, така гарна пані не достойна мучитись!
Одарка й зашарілась. Ніколи себе красивою не вважала, але ж зуби боліли мрія була зробити.
Грошей він більше дав, потім каже нічого, віддасте, коли зможете. А ще брат до нього приїхав Кирило, фантастичний у канарковому піджаку і фіолетових штанях, стиліст.
Кирило ж «взяв Одарку під крило» як пирогами гостей пригощала, каже час імідж змінювати!
І знаєш, ти б бачила! Волосся засяяло, макіяж як справжня панянка, зубки зробила, на роботу ходить пішки вся в нових силах, навіть вранішні пробіжки почала в парку.
Посмішка ніжна ямочки на щоках, ніжна літня жінка як метелик із лялечки вирвалась!
Одного разу дзвінок у двері. Квартиронаймач каже:
Одарочко, до вас прийшли!
На порозі стоїть колишній чоловік. Ледь впізнати Павло постарів, поблідів, вигляд змарнілий, сумки поруч.
Що тобі треба? запитала Одарка.
Памятає, як дзвонила йому, а він кинув у чорний список. Тепер прийшов сам.
Яка ти стала з захопленням каже Павло.
А Одарці ті компліменти як вода з гуся. Згадала безсонні ночі, сльози, навіть думки про страшне, паніку і біль.
Одорко, я ж натерпівся! Та молодиця тільки гроші тягла, діти не виховані, кричать, вона у телефоні з ранку до вечора, їсти не готує весь час лише пельмені й локшина швидкого приготування. Сорочки попрала всі разом полиняли. Я собі нічого не купив, усе на них віддавав. Як у дурдом потрапив. Одарко З тобою було добре. Давай спробуємо знову?
Але ж у вухах їй стояли його слова: «Та хто тебе візьме? Беззуба, бездітна, безроду Одарка.»
Глянула ще раз і тут двері з кухні: визирнув схвильований Володимир Всеволодович:
Одарочко, щось треба допомогти? Ви, чоловіче, з якого питання?
Паша відразу:
А ви хто такий?
Це мій чоловік, Володимир. Не приходь сюди більше! і двері зачинила перед носом Паші. Той аж очі витріщив.
Перепросила квартиронаймача мов, «чоловіком» назвала. А він усміхнувся, каже:
Може, час зізнатись? Я люблю тебе, Одарко! Не розумію, як можна було з такою чудовою жінкою розлучитись. Одружися зі мною насправді.
Він був удівцем. Одарка погодилась через два місяці вже весілля. Квіти, дача біля Дніпра, щастя.
А колишній чоловік з-за рогу іноді підглядає, лає себе на всі лади, що так дурно все зробив, проміняв на нуль.
І залишився ні з чим.
А Одарка і Володимир за руку ходять по Подолу, щасливі, закохані. Вона дитину чекає.
До речі, став сердечко, якщо тобі сподобалось, і розкажи, як ти переживав розрив цікаво ж!
