— Та мені байдуже! — Оксана пройшлася по кімнаті, розмахувала руками. — Мам, ну скільки можна терпіти? Мої подруги вже сміються!
— Мам, знову тече! Знову! — крикнула Оксана, вибігаючи з ванної з мокрим волоссям і рушником у руках. — Я ж казала, що з цією квартирою щось не так!
— Тихше! Сусіди почують! — засичала Надія Іванівна, кидаючи ганчірку і спішачи до доньки. — Де тече?
— Та скрізь тече! З крана, з душу, навіть з-під раковини калюжа! — Оксана розмахувала руками, розбризкуючи воду по коридору. — Ну я ж казала! Казала, що не треба було зв’язуватися з цією руїною!
Надія Іванівна мовчки зайшла у ванну, подивилася на воду, що розливалася по підлозі, і важко сіла на табуретку. Місяць тому вони переїхали до цієї двокімнатної квартири в центрі Києва, продавши свій будиночок на околиці. Здавалося, що життя нарешті налагодиться — близько робота, магазини, поліклініка. А тепер…
— Мам, ти чого сидиш? Треба щось робити! — Оксана стояла у дверях, кутаючись у халат.
— А що робити? — втомлено промовила Надія Іванівна. — Викликати сантехніка? За свій рахунок знову? Вже третій раз за місяць.
— Може, звернемося до господарки? Нехай вона платить, адже це її квартира!
— Зверталася. Каже, що ми самі винні, неправильно користуємося сантехнікою. А як можна неправильно відкривати кран? — Надія Іванівна підвелася, почала збирати воду ганчіркою. — Іди снідати, запізнишся на роботу.
— Який сніданок? У нас плита знову не працює! — обурилася Оксана. — Вчора весь вечір мучилася, ледь кашу зварила. А сьогодні вона взагалі не вмикається.
Надія Іванівна лише зітхнула. Плита дійсно капризничала з першого дня, але господарка квартири, Віра Степанівна, запевняла, що вона справна, просто треба призвичаїтися. Призвичаїтися до того, що конфорки вмикаються через раз, а духовка працює, коли заманеться.
— Гаразд, побіжу до Марійки, попрошу чайник вскип’ятити, — буркнула Оксана, натягуючи джинси.
— Не треба бігати до сусідів! — зупинила її мати. — І так уже соромно. Вчора в Марійки масло просили, позавчора сіль. Подумають, що ми жебрачки якісь.
— А що тоді? Голодними на роботу йти?
Надія Іванівна подивилася на доньку і відчула, як до горла підкатує знайомий
