Щоденник. Недільний тато
Від неділі до неділі я, Остап, просто існував. Шість днів порожнеча, а потім один день, коли нарешті дозволяли відчувати життя. І навіть цей день був розписаний по хвилинах, за планом, що ще два роки тому склала колишня дружина Ганна. З десятої ранку до шостої вечора. Без запізнень. Без хот-догів. Без подарунків «просто так». Бо я, Остап, не більше, ніж пункт у розкладі. Недільний тато.
Моя донька, Лада, зустрічала мене біля підїзду з обличчям коменданта. У її погляді завжди читалося щось на кшталт: «Ти запізнився на дві хвилини», або «Сьогодні у нас кіно за планом».
Ми ходили до кінотеатру, гуляли у парку, забігали у кав’ярню. Говорили про школу, фільми, її подруг. Ніколи про Ганну. Ніколи про те, як Лада йшла до ліфта без слова, після шостої вечора. До мами та її нового чоловіка Юрка.
Юрко був «справжній» тато. Жив з ними, допомагав з уроками, возив на вихідних на дачу під Вінницею. У Лади з ним були свої жарти, спільні фото у соцмережах. Я нишком переглядав ті фото вночі, і відчував, наче підглядаю за чужим щастям.
Я намагався вмістити в ці вісім годин усю батьківську любов за тиждень. Та виходило натягнуто й карикатурно.
Незграбно питав:
Тобі щось потрібно, Ладо?
Вона знизувала плечима:
Все є.
І це її «все є» било сильніше, ніж будь-яка образа. Воно означало: у мене є дім. А ти додаток.
***
Все змінилося у вівторок.
Зателефонувала Ганна. Голос, звично суворий, був цього разу надломлений і тихий.
Остапе Це через Ладу. У неї підозрюють пухлину. Злоякісну. Потрібна складна операція. Дуже дорога.
Світ звузився до маленької точки слухавки. Далі Ганна, зібравшись, почала про гроші. Мовляв, у них із Юрком є збереження, але їх недостатньо. Вони продають авто. Шукають можливості. Вона не просила просто інформувала. Як спільника у цьому випробуванні.
Я кинув усе. Примчав у лікарню. Побачив Ладу маленьку, налякану, в лікарняній піжамі. Серце вирвалося з грудей.
Поруч біля неї на стільці сидів Юрко. Тримав за руку, щось шепотів. Лада дивилась на нього, шукаючи підтримку.
Я стояв у дверях, зайвий. Недільний тато у будній день ніби не на своєму місці.
Тату Лада слабо посміхнулася.
Це її «тату» було як рятівна соломинка. Я підійшов ближче, але все, на що спромігся ніяково погладити її по голові:
Все буде добре, сонечко.
Порожні, чергові слова
Ганна стояла в коридорі біля вікна, кинула через плече:
Гроші якщо зможеш.
Я міг.
У мене була єдина справжня дороговартісна річ «Фендер» 1974 року, гітара, мрія моєї молодості.
Я продав її вдвічі дешевше, лиш би швидше. Переказав усю суму на карту Ганни, анонімно. Не хотів подяки. Не хотів, щоб Лада думала, ніби моя любов це гривні. Хай думає, це все Юрко зробив. Йому належить бути героєм. А мені просто виконати обовязок.
***
Операцію призначили на четвер. У середу ввечері не витримав пішов до лікарні.
В палаті була тільки Ганна, Юрко кудись вийшов. Лада лежала із заплющеними очима. Неспала.
Мамо, мало не пошепки, скажи тому лікарю, що зранку заходив, щоб не розповідав анекдоти. Вони не смішні.
Скажу, відгукнулася Ганна.
І попроси тата Юрка не читати мені про бізнес-плани. Сумно.
Добре, сказала Ганна.
Я стояв за шторою, не наважуючись зайти. Чув, як Лада замовкла, а потім ще тихіше:
А мого тата попроси прийти. Просто посидіти. Тихо. І прочитати. Як колись «Гобіта».
Я остовпів. Серце аж стиснулося.
Як колись
***
Це було ще до розлучення. Я читав Ладі на ніч, змінюючи голоси гномів та ельфів.
Ганна виглянула в коридор, побачила мене, кивнула:
Заходь. Але недовго. Їй потрібен спокій.
Я зайшов, сів біля її ліжка. Лада розплющила очі.
Привіт, тату.
Привіт, Ладонько. «Гобіта»?
Угу.
Я не мав із собою книжки знайшов текст у телефоні. Почав читати.
Тихо, монотонно, плутав слова, перескакував. Не змінював голосів просто читав. Очі затуманювались, літери розливалися. Відчував, як її рука в моїй слабшає.
Я, може, годину читав. Може, дві. Поки голос не став шорстким, поки не зрозумів, що вона заснула. Коли хотів обережно висмикнути руку Лада у сні ще дужче стисла долоню.
І тоді, дивлячись на її сонне, змарніле обличчя, я дозволив собі те, чого ніколи не робив. Нахилився і пошепки, так, щоб тільки стіни чули, сказав:
Пробач мені, доню. За все. Я так люблю тебе. Тримайся. Ради мене. Недільного тата.
Не знаю, чула вона чи ні. Дуже сподівався, що ні.
***
Операція тривала довго. Я сидів у коридорі навпроти Ганни і Юрка. Вони разом.
Я наодинці.
Але це самотність вже була іншою. Наповнена тихим читанням і теплом долоні дочки.
Коли лікарі вийшли і сказали, що все минуло добре, пухлина доброякісна, Ганна відразу розплакалась, уткнувшись у плече Юрка.
Я встав, відійшов до вікна. Стис кулаки, аби не закричати з полегшенням.
***
Ладі з кожним днем ставало краще. За тиждень її перевели у звичайну палату.
Юрко, як належить «справжньому» батькові, бігав по лікарях, вирішував побутові питання.
Я ж приходив щовечора. Читав. Був тихо поруч. Іноді ми з Ладою мовчки дивилися серіал.
Одного разу, коли я вже зібрався йти, дочка мене зупинила.
Тату.
Я тут.
Я знаю, що це ти. Гроші Мама не казала, але я чула, як вони з Юрком сперечались. Він хотів продати свою частку у компанії, а мама кричала, що не можна, що ти вже все дав, що продав свою гітару.
Я мовчав.
Навіщо? запитала вона. Ми ж ми ж з тобою не живемо
Ви моя сімя, перебив я, і це не обговорюється.
Лада довго дивилася мені у вічі. Потім простягнула руку. На долоні стара, зімята картонна закладка. На ній дитячим почерком: «Найкращому татові від Лади».
Вона зробила її десь сім років тому
Я її знайшла у старій книзі, коли їздила додому на вихідні. Бери. Щоб не губив сторінки
Я взяв закладку. Картонка ще була теплою від її долоні.
Тату, сказала вона знов, але вже дорослим, впевненим голосом. Ти не просто недільний. Ти назавжди. Зрозумів?
Я не зумів відповісти. Лише кивнув, міцно стискаючи цю закладку в руці.
Потім швидко вийшов у коридор. Бо чоловіки, навіть недільні, не плачуть при дочках
Вони лише божеволіють від щастя й болю десь у кутку, ховаючи обличчя у картонний ключик від минулого, яке, виявляється, і є найсправжнішим теперішнім.
***
Наступної неділі я прийшов не о десятій, а о девятій. І пішов не о шостій, а значно пізніше.
Ми з Ладою просто дивилися у вікно на сонний Київ. Без жодного плану.
Бо я її тато. Навіки.
