Тепер мій тесть приходе до нас щодня. Я не проти гостей, але він з’їдає все, що є в хаті: пробував поговорити з дружиною, та немає різу.
Півроку тому ми зі Світланою, моєю дружиною, ухвалили тяжке, але вимушене рішення — переїхати до іншого міста. До того ми жили на околиці Львова, працювали разом на фабриці, і все було більш-менш. Не жили в розкоші, але й не бідували. Розуміли один одного без слів. Не було сварок, не було нарікань. Та все змінилося раніше, коли на фабриці почали скорочувати. Спочатку звільнили Світлану, потім і мене.
Накоплень у нас майже не було — двоє дітей, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу та комуналку. Здавалося, світ руйнується. І в цей момент він простягнув руку допомоги — її батько, мій тесть. Він жив у Тернополі і здавав свою однушку на околиці. Квартира була не в найкращому стані, потребувала ремонту, але зате була дахом над головою.
Ми переїхали — я був йому щиро вдячний. Тоді це здавалося порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, з останніх сил тягнули їжу для дітей, оплачували рахунки. Шукав роботу — безрезультатно. Руки опускалися, але я тримався. Світлана доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоч щось, щоб не збожеволіти.
Коли на новій роботі дали перший аванс, ледь не розплакався. Знову почав дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що вилазимо. Частину грошей став віддавати тестю — за комуналку і просто на знак подяки. Думав, усе налагоджується. Але виявилося — це лише початок.
Тесть почав приїжджати. Часто. Спочатку «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а згодом — щодня. І, на жаль, не щоб допомогти. Не щоб попрати, полагодити, посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Все. Що. Було.
Світлана готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, повертаючись додому, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що із холодильника зникають продукти. Мовчав. Терпів. Та в якийсь момент вона сама почала скаржитися: втомилася. Каже, готує з ранку до вечора, а їжа — зникає. А я дивлюся на неї і думаю: ну, діток у нас двоє… навіщо нам третій, дорослий?
Наважився. Поговорив із тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми розуміємо, що вдячні за дах, що він — частина родини, але… у нас теж непросто. Він кивнув, сказав, що все розуміє. І ніби відступив. Став приносити пиріжки, раз навіть приніс курку. Але через пару тижнів це «старання» зникло. Він знову повернувся до звичного — яблуко онукам, а сам — до нашої вечері.
Знову поговорив із Світланою. Але вона лише знизала плечима: «Тато ж допоміг… це його квартира… він просто любить дітей». Все. Аргументи скінчилися. А в мене — нерви. Я працюю від ранку до ночі, економлю на собі, ходжу в дірявих чоботях і доношу стару куртку. А серед усього цього — людина, яка приходить і спустошує холодильник, наче живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, в друзів своїх проблем по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — наче не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але як довго це ще триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А поки ми тут. Фабрика, на якій колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги розлетілися, ніхто не повертається. Ми на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, де все почалося з надії, стає все більше схожим на пастку.
