**Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не лишився без дружини**
Розплющивши очі, я подивилася у вікно — сонце так і сяяло, немов обіцяючи гарний день. Вийшла у двір розвісити постирану білизну. Все висохло миттєво, наче й не було води. Звичним жестом глянула через паркан до сусідів. Там, метушився з кута в кут, щось шукаючи, Вітя. Він зазирав під ґанок, нишпорив у коморі, навіть лавку піднімав.
— Вітю, ти що там загубив? Вчорашній день? — пожартувала я, посміхаючись.
Але він навіть не обернувся, махнув рукою й зник у хаті. Я знизнула плечима й уже хотіла йти назад, коли двері розчинилися з тріском, і в кімнату ввірвалася заплакана Тетяна — дружина Віті.
— Тетянко, що сталося?! — схвильовано підбігла я.
— Як він міг? — ледве вимовила сусідка, сльози так і котилися по щоках. — Як він міг навіть подумати таке?!
Я втужно гладила її по плечу, не розуміючи. У них завжди було таке щастя: ні сварки, ні докорів — лише квітучі грядки та запах свіжого хліба з вікна.
Вітя з Тетяною жили в невеличкому будиночку під Білою Церквою. Хатина — мов з листівки: влітку у квітах, взимку — акуратно прибрані доріжки. Донька давно вийшла заміж, син Олесь закінчував технікум. Вітя працював інженером, Тетяна — швачкою на місцевій фабриці. Ми з сусідом Миколою дружили з ними роками — разом святкували, помагали один одному.
А ще у Віті була одна дивна звичка — він обожував робити схованки. Гроші ховав скрізь: у коморі, під клумбою, навіть під дошками у альтанці. Не тому що ховав, а просто так спокійніше. А потім забував, де вони, і починав гарячкові пошуки.
Тетяна знала про це. Колись лаялася, а потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили її терпіння.
Того ранку я знову побачила, як Вітя бігав по двору, шукаючи свою «схованку». Я, сміючись, запитала:
— Знову гроші загубив, дурнику?
Та не встигла й чаю заварити, як у двері влетіла Тетяна — очі червоні, аж опухли від сліз. Я посадила її за стіл, налила чаю, поставила медовики.
— Уяви, — ледве вимовила вона, — він звинуватив мене, що я вкрала його гроші! Каже: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, що завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ніколи не чіпала його гроші, хоч сто разів на них натикалася!
Я аж прикувала. Не могла повірити, що Вітя здатний на таке. Тетяна — тиха, добра, віддана жінка. Її образити — все одно, що плюнути на ікону.
— Тетянко, не переймайся. Він сам знайде свої гроші й прибіжить із вибаченням.
— Та мені того не треба! Через тиждень у мене відпустка — поїду до матері в село. І не повернуся! Хай живе сам із своїми схованками!
Тим часом Вітя бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Забіг у магазин — там працювала Галя, подруга Тетяни.
— Галю, Тетяна не заходила?
— Ні, не бачила. Що, дружину загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя попрямував додому, але на шляху зустрів сина. Олесь йшов із Лесею — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Лесю, день народження? — спитав Вітя, згадавши, що син недавно просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А вечором ідемо з друзями в кав’ярню, — радісно відповіла дівчина.
Вітя посміхнувся, але на душі скребло. Він же не давав синові грошей — пам’ятав точно. Звідки букет?
Подзвонив Олесю:
— Сину, де гроші на подарунок узяв?
— Тату, я вчора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Сором і полегшення стиснули горло.
— Ну добре, сину… Не ображай Лесю.
Тепер головне — знайти Тетяну. І вибачитися.
Забіг до сусідів. Микола лагодив калітку, побачив Вітю й засміявся:
— Ну й наробив ти, брате. Тетяна у нас, я її заспокоюю. То ти жінку злодійкою назвав? Тобі ще пощастило, що вона не вже в чемодані.
— Та знаю… — проворчав Вітя. — Іду миритися. А схованка, до речі, у Олеся на квіти пішла.
— Молодець хлопець! — з ґанку гукнула я. — А тепер думай, чим Тетяну вмовити!
Вітя задумався, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину й помчав у місто. За годину повернувся — з маленькою чорною пакетикою в руках.
Підійшов до Тетяни:
— Пробач, дурень я. Не знаю, як міг таке подумати. Повертайся, прошу.
Тетяна гВітя подивився їй у вітряні очі, де вже блимало прощення, і прошепотів: *”Без тебе — нікуди.”*
