Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не залишився без дружини
Рита вийшла у двір розвісити випране білизну. День видався ясним, сонце гріло по-літньому, і все висихало миттєво. Вона машинально глянула через паркан — у подвір’я до сусідів. Там, метушачись з кута в кут, неспокійно щось шукав Вітя, їхній сусід. Він заглядав під ґанок, рився у коморці, перевіряв під лавкою.
— Вітю, що ти там загубив? Чи не вчорашній день? — жартівливо запитала Рита.
Але чоловік навіть не обернувся, махнув рукою й зник у хаті. Рита знизнула плечима й рушила назад, але не встигла переступити поріг, як двері рвонулися й у кімнату вбігла заплакана Тетяна — дружина Віті.
— Тетянко, що трапилося?! — схвильовано підбігла Рита.
— Як він міг?! — ридаючи, повторювала сусідка. — Як він взагалі міг подумати таке?!
Рита безпорадно гладила подругу по плечу, але нічого не розуміла. У цих двох завжди була ідилія — ні сварки, ні докорів, лише квітучі клумби та аромат домашнього пирога з вікна.
Тетяна з Вітею жили в приватному будиночку на околиці Житомира. Хата — ніби з листівки: влітку у квітах, взимку — акуратні розчищені доріжки. Донька вже заміжня, син Іван закінчує технікум. Вітя працював інженером, Тетяна — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Рита й Андрій — дружили з ними роками, разом святкували, помагали одне одному.
Була в Віті одна звичка — він обожнював робити схованки. Гроші ховав у різних місцях: у коморці, під клумбою, навіть під дошкою у альтанці. Не тому, що ховав, а так — спокійніше. А потім забував, куди поклав, і починав пошуки.
Тетяна знала про це. Колись, у молодості, лаялася, а потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили мудрості.
Того ранку Рита знову побачила, як Вітя бігав подвір’ям і шукав свою чергову «схованку». Вона, сміючись, жартувала:
— Знову гроші загубив, бешкетнику?
Але вже за півгодини в її хату увірвалася Тетяна з червоними від сліз очима. Посадивши сусідку за стіл, Рита налила чаю, поставила печиво.
— Уявляєш, — ридаючи, вимовила Тетяна, — він звинуватив мене, що я вкрала його гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, який завжди казав: «Ти в мене — святе». А тепер я злодійка?! Я ж ніколи навіть не доторкнулася до його схованок, хоч сто разів на них натикалася!
Рита ахнула. Такого від Віті не чекала. Тетяна — лагідна, турботлива, добросердечна жінка. Її образити — все одно, що плюнути на ікону.
— Тетянко, не беріть до серця. Він сам згадає, знайде свою «схованку» і на колінах буде благати прощення.
— А мені й не треба! Через тиждень у мене відпустка — поїду до мами в село. І не повернуся! Хай живе сам — зі своїми грішми!
Тим часом Вітя бігав селищем, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Зайшов у крамницю — там працювала Олена, подруга Тетяни.
— Оленко, Тетяна не заходила?
— Ні, не бачила. Що, господирку загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя попрямував додому, а по дорозі зустрів сина. Іван йшов із Настею — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет троянд.
— Настю, день народження? — спитав Вітя, згадавши, що син нещодавно просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері йдемо з друзями в кав’ярню, — радісно відповіла дівчина.
Вітя посміхнувся, але на душі защеміло. Він же неВітя глибоко зітхнув, зрозумівши, що саме його схованка оплатила ці квіти.
