Ти чия, мала? Давай я тебе додому занесу, щоб зігрітися могла.
Підняла її на руки, несла додому, а сусіди вже повіялися по селу новина розлетілась по Криничному швидше, ніж вітер по полях. Ой, Ганно, де ти таку взяла? А що ти з нею збираєшся робити? Ганно, ти здуріла? Тобі дитину куди, на які гривні годуватимеш?
Підлога знову скрипнула під ногою треба б полагодити, та руки не доходять: то город, то худоба, то болить у спині. Сіла біля столу, дістала свій старий щоденник: сторінки пожовкли, як листя наприкінці вересня, а чорнило все ще тримає мої думки, мої радості й болі. За вікном вихор, сніг мете, а береза гілкою стукає по шибці, наче проситься до хати.
Чого ж ти гомониш там, березо? тихо шепочу. Іще трохи, дочекайся весни, буде тобі сонце.
Смішно так з деревом розмовляти… Але коли живеш сама, все навколо ніби оживає, стає рідним. Після тієї війни я залишилась удовою мого Степана не стало. Його останній лист зберігаю й досі, пожовклий, стертий від сліз перечитувала десятки разів. Писав, що швидко повернеться, просив чекати, говорив, що любить мене… А через тиждень не стало кому писати.
Діточок Бог не дав, може й краще тоді хліба не вистачало навіть на себе. Голова колгоспу, Микола Іванович, все підбадьорював:
Ти, Ганно, не журися, ще молода ще заміж вийдеш.
Миколо Івановичу, не піду я вже ніколи. Любила раз, вистачить.
Працювала в колгоспі від світанку до вечора. Бригадир, Петрович, часто гукав:
Ганно Василівно, додому йди уже темно ж!
Встигну, поки руки працюють душа не віддається вікові.
Господарство коза Марічка, вперта, як і я, пять курей, що кричать щороку все голосніше. Сусідка Клавдія жартувала:
Ти, бува, не індик? Чого твої кури раніше півнів кричать?
Город свій картопля, буряк, морква. Все своє, з землі, із потом. Восени солю огірки, помідори, гриби мариную. Взимку банки відкриєш й здається, літо зазирнуло на хвильку.
Памятаю той березневий день, як зараз. Дощ зранку, до вечора підмерзло. Подалась у ліс по хмиз піч топити треба. Під містом старим валежників навалило стільки, що тільки збирай. Назбирала вязку, йшла додому біля мосту, аж чую плаче хтось.
Спочатку здалося, вітер реве по порожньому. Але ж ні по-дитячому схлипує. Заглянула під міст сидить дівчинка, брудна, плаття мокре, руки пухлі, очі налякані. Затихла, як мене побачила тремтить, мов проситься на руки.
Ти чия, мала? тихенько питаю.
Мовчить, тільки очима кліпає. Губи сині, долоні червоні.
Замерзла зовсім… Ходім, доню, зігрієшся у мене.
Підняла її, легенька мов гілочка. Затулила в свою хустку, пригорнула. А в голові одна думка як справжня мати могла кинути дитину під мостом?
Хмиз кинула, про нього й не згадала. Дівчинка всю дорогу мовчала, але міцніше стискала мою шию.
Прийшла додому, а сусіди вже тут у Криничному тільки гукни, все село збіжиться. Клавдія першою забігла:
Оце диво! Де ти її взяла, Ганно?
Під мостом знайшла, ні живої, ні мертвої.
Ой біда… склала руки Клавдія. А що робити будеш?
А що? Залишу у себе.
Ганно, ти здуріла? Прогодувати як?
А Бог дасть, то й прогодую.
Відразу піч розтопила, воду гріти поставила. Дівчинка вся в синцях, худенька… Викупала її у теплій воді, вдягла свою кофту іншого одягу не мала.
Їсти хочеш? питаю.
Тихенько кивнула.
Насипала борщу, хліб відрізала. Їсть швидко, але акуратно видно, домашня була.
Як тебе звати? питаю.
Мовчить. Може, боїться, може, не вміє говорити.
Спати поклала в своє ліжко, а сама на лавці сіла. Вночі раз-по-раз прокидалась перевіряла, чи спить.
Уранці пішла в сільську раду заявити. Голова, Іван Степанович, знизав плечима:
Не надходили заяви. Може, з міста підкинули…
І що робити далі?
За законом дитбудинок. Подзвоню в район сьогодні.
В серці різануло:
Дай час, Степановичу. Може, хтось оголоситься. А поки у мене побуде.
Ганно Василівно, добре подумай…
Думати вже немає про що. Вирішила.
Дала їй імя Соломія, як мою маму звали. Думала, батьки знайдуться, та ніхто не прийшов. І, може, добре я її душею прийняла.
Спочатку важко було зовсім не говорила, очима все шукала, а вночі прокидалася, тремтіла. Я її обіймала, гладила по голівці:
Доню, тепер усе буде добре.
Пошила їй з старих суконь вбрання, порозфарбовувала в кольори щоб хоч трохи веселіше їй було. Клавдія дивилася й хвалила:
Ганно, у тебе й справді золоті руки! Я думала, ти тільки лопату знаєш.
Життя навчить всьому й нянькою побудеш, і швачкою.
Не всі в селі так прийняли. Баба Мотря хрестилася, як бачила нас:
Ганно, це ж біда підкидька взяла. Може, й мати її така була
Мотре, не нам судити. Дитина тепер моя, і крапка.
Голова колгоспу теж радив:
Думаєш, у дитбудинку їй гірше буде? Там і їжа, і одяг.
А любов там їй хто дасть? Їй треба серце, не їжу.
Попервах визирав косо, а потім сам допомагати став молока відсилав, крупи додавав.
Соломія поступово стала розквітати. Слова по одному набирала, потім і речення. Памятаю, як уперше розсміялася я якраз з стільця впала, фіранки чіпляла… А вона регоче, мов струмочок. І мені легше стало.
На городі стала допомагати. Дала сапочку випорювала буряни, хоч більше їх у грядки втоптувала. А я тішилася життя повернулося до дитини.
Тоді прийшла біда: Соломія злягла з гарячкою. Червона, марить. Я до Семена Петровича, нашого фельдшера:
Поможи, Семене, дитино ж помирає!
Ганно, у мене всього три таблетки аспірину на село. Чекай, може, щось привезуть.
Чекати?! Вона до ранку не витримає.
Я на район подалася девять кіл по розкислій дорозі. Дісталася лікарні, молодого лікаря Олексія Михайловича знайшла.
Зачекайте, сказав він, приніс ліки, все пояснив. Грошей не потрібно. Головне допоможіть їй.
Три дні ночувала біля донечки. Компреси клала, молитву читала, зігрівала. На четвертий день жар спадає, відкриває очі й шепоче:
Мамо, води
Мамо. Вперше! Я розплакалася від щастя. А вона сльози витирає:
Мамо, болить?
Не болить, доню, це від радості.
Після тої хвороби Соломія стала весела, щебетлива. До школи пішла учителька Марія Петрівна нахвалити не могла:
Така здібна, все запамятовує!
Люди у селі звикли, перестали перешіптуватись. Навіть баба Мотря відтанула пирогами нас пригощала. Полюбила Соломію за те, що допомогла їй узимку піч розтопити, коли радикуліт докучав. Соломія сама запропонувала:
Мамо, ходімо до баби Мотрі, холодно їй самій.
Так і подружились. Мотря їй казки розповідала, вязати навчила але більше не згадувала злого слова про підкидька.
Час ішов. Соломії виповнилося вже девять, як уперше заговорила про міст. Вечір був я штопала носки, вона колисала ляльку, своїми руками зроблену.
Мамо, а ти памятаєш, як мене під мостом знайшла?
Я аж здригнулася, але спокійно відповідаю:
Памятаю, доню.
А я памятаю, як було страшно й холодно. Ще якась жінка плакала, потім зникла…
Спиці з рук випали. Соломія тихо продовжила:
Обличчя її забула, а хустку синю навік запамятала. Вона все казала: Прости мені, прости
Не сумуй, Соломіє, обіймаю, головне, що ти у мене.
Обійняла, а в грудях клубок. Скільки думала: що змусило ту жінку кинути своє дитя? Чи голод, чи біду, чи мужик пяний? Життя різне буває, але не моєму серцю судити.
Ту ніч довго не могла заснути. Все думала от як життя повертає. Самотня, хата пустою здавалась, а виявилось готувало мене до зустрічі з тим, хто потребував тепла.
З тих часів Соломія все більше стала розпитувати. Я не приховувала нічого, пояснювала:
Люди потрапляють у біду, іноді змушені вибір робити, про який потім шкодують. Можливо, твоя мати страждала, коли тебе залишала.
А ти б так могла? питала, дивлячись мені в очі.
Ніколи! Ти моє сонце, моя відрада!
Роки минали швидко. Соломія була перша учениця, з дому прибігає радісна:
Мамо, вірш біля дошки читала, а Марія Петрівна сказала, що я талановита!
Учителька частіше заходила в гості:
Ганно Василівно, треба готувати Соломію до навчання далі. Вона має поетичний і літературний хист! Я підготую її безплатно.
Працьовито вечорами займались я чай з малиновим варенням носила, слухала їхні бесіди про Шевченка, Франка, Лесю Українку.
В девятому класі Соломія вперше закохалась у нового хлопця той щойно перебрався з сімєю. Переживала, писала вірші, ховала зошит під подушкою. Я знала, але не втручалась.
Випускний, і Соломія документи подає до педуніверситету. Я всі гроші, що за роки складала, їй віддала. Корова Зорька пішла на продаж боліло, але донька понад усе.
Мамо, навіщо? Як ти без корови?
Нічого, доню, проживу. А тобі треба вчитись.
Коли прийшов лист про вступ я плакала від радості. Вся вулиця Кринична привітати прийшла:
Ганно, ти дива зробила: сама виховала, ще й студентку маєш.
Памятаю той день, як їхала: на зупинці стоїмо, вона мене міцно обіймає очі повні сліз.
Писатиму щотижня, мамо. І канікули вдома.
Пиши, доню, головне не забувай звідки родом.
Автобус повіз мою дитину до великого міста, а я стояла, доки той гул не стих. Клавдія підійшла, обняла:
Ходімо, сусідко, в хаті роботи повно.
Я щаслива, Клаво. Дитя мені Бог подарував.
Соломія тримала слово. Листи приходили часто, кожен рядок як скарб. Оповідала про науку, подруг, місто. Та між рядками туга, сум за домом.
На другому курсі свого Сергія зустріла, студента з історичного. В листах згадувала якось між іншим, а серцем матері відчуваю кохання прийшло. На канікули одразу з ним. Допоміг мені хату полагодити, даху паркан поставити. З сусідами лад швидко знайшов. Сиділи на ґанку оповідав про Україну, Київ, Запорізьку Січ. Дивлюся: очей з Соломії не спускає, любить її.
А коли приїжджала на свята все село йшло подивитися, як дівчина виросла. Баба Мотря ледь не плакала:
Боже ж ти мій! А я ж проти була, прости мене, Ганно… Дивись, яке щастя!
Тепер Соломія вчителька української мови у школі Києва. Дітей навчає, як колись її Марія Петрівна. Заміж за Сергія вийшла душа в душу живуть. Внучка моя Ганнуся, на мою честь.
Ганнуся копія своєї мами, тільки ще вродливіша й сміливіша. Як у гості приїжджає галас у хаті, сміх і радість.
Мені тиша вже не давить. В ній спокій, вдячність, тепло.
На столі фотографія: Соломія, Сергій, маленька Ганнуся. А поряд стара синя хустка, тієї ночі нею дитину зігріла. Іноді беру до рук, згадую той березневий вечір під мостом.
Вчора лист прийшов Соломія знову чекає малюка. Хлопчик буде. Назвуть Степаном, на честь мого чоловіка.
Старий міст давно знесли, новий побудували бетонний, міцний. Коли йду зранку, затримуюсь там на хвильку. Думаю: скільки життя може змінити один вечір, один випадок, один дитячий плач.
Кажуть, доля нас випробовує самотністю, аби навчилися цінувати рідне серце. Я впевнена: вона готує до зустрічі з тими, кому наша любов потрібна найбільше. Не важлива кров важливе серце. Моє серце більше не помилилося, коли під старим мостом обрала бути для когось мамою.
І ось сиджу у своїй хаті, пишу щоденник, а за вікном знову береза стукає. Дякую Богові за все, що маю й за те, що змогла подарувати тепло тому, хто цього найбільше потребував.
Вчіться бачити серце одна одної, бо саме воно робить нас справжньою родиною.
