— Ключі на стіл поклала. Швидко, — Ярина стоїть у дверях власної квартири, схрестивши руки на грудях. Її трясе від люті.
У передпокої, оточена трьома величезними картатими сумками, стоїть Галина Петрівна. Колишня свекруха. У руках вона тримає дублікат ключів, які Ярина три роки тому, ще будучи заміжньою за її сином Ігорем, нерозважливо віддала «на всякий пожежний випадок».
— І не подумаю, Яриночко, — спокійно відповідає Галина Петрівна, знімаючи туфлі й акуратно ставлячи їх на взуттєву полицю. — Я маю повне право тут перебувати. Мій син вклав у цю квартиру найкращі роки свого життя. І взагалі, ти надто добре живеш після розлучення. Треба відновити справедливість.
— Яку справедливість? — Ярина робить крок уперед, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Ігор не сплатив за цю іпотеку жодної гривні! Ми розлучилися два роки тому. Квартиру куплено за гроші моїх батьків ще до нашого шлюбу, на нього тільки частку було оформлено, від якої він сам відмовився в рахунок аліментів! Ви тут ніхто.
— Юридично — може бути, — свекруха поправляє зачіску перед дзеркалом у передпокої й критично оглядає обличчя Ярини. — А по совісті — Ігор залишився біля розбитого корита. Знімає кімнату в комуналці, перебивається випадковими заробітками. А ти? Подивися на себе. Ремонт зробила, машину змінила, доньку в приватний садок віддала. Звідки гроші, Ярино? Напевно, колишньому чоловікові не все доплатила. Ось я й приїхала пожити. Буду допомагати з онукою, а заодно контролювати витрати.
— Онуці шість років, ви бачили її востаннє на триріччя! — Ярина вихоплює телефон. — Я зараз викликаю поліцію. Ви перебуваєте в чужому житлі без дозволу.
— Викликай, викликай, — усміхається Галина Петрівна, впевнено проходячи до вітальні й сідаючи на диван. — Я поліції скажу, що приїхала до рідної онуки на запрошення її батька. Ігор підтвердить. Влаштуємо скандал на весь будинок? Будь ласка. Тобі перед сусідами не соромно буде? Ти ж у нас така правильна, начальниця у своїй фірмі.
Ярина опускає телефон. Свекруха б’є по болючому — зв’язуватися зі скандальною старенькою в присутності сусідів і тим більше шестирічної Соломійки, яка зараз у подруги, не хочеться. Треба діяти тонше, але нерви вже здають.
— У вас є рівно тридцять хвилин, щоб зібрати свої баули й піти, — роздільно промовляє Ярина. — Або я заміню замки просто зараз. Майстер приїде за пів години.
— Не приїде, — Галина Петрівна дістає з кишені в’язану серветку й стелить її на журнальний столик. — Я вже поговорила з вашим головою ОСББ. Сказала, що я твоя мама, приїхала погостювати, а ти замки хочеш змінити, бо в тебе тимчасове помутніння свідомості. Він мене підтримав. Так що сиди спокійно, Яриночко. На нас чекає довга розмова.
Ярина проходить до кімнати й сідає в крісло навпроти свекрухи. Руки все ще тремтять, але в голові починає прояснюватися план. Із цією жінкою не можна домовитися по-хорошому, вона розуміє тільки мову сили та вигоди.
— Чого ви насправді хочете, Галино Петрівно? — прямо запитує Ярина. — Не повірю, що ви притяглися зі свого передмістя з трьома сумками просто заради того, щоб відновити міфічну справедливість.
— Я хочу, щоб мій син жив як людина, — відрізає свекруха. — Ти в нього все забрала.
— Він сам усе програв на ставках! — кричить Ярина, втрачаючи терпіння. — Ви чудово знаєте, чому ми розлучилися. Він виніс з дому мої золоті прикраси, заклав у ломбард комп’ютер і вигріб усі дитячі гроші з рахунку!
— Ой, годі тобі перебільшувати, — махає рукою старенька. — Молодий був, помилився. Ти мала підтримати чоловіка, а не подавати на розлучення й аліменти. Через твої аліменти його на нормальну роботу не беруть, одразу списують половину.
— Йому тридцять два роки, який молодий? — Ярина гірко всміхається. — І аліменти він не платить уже пів року, у нього борг більше двохсот тисяч. Про що ви взагалі говорите?
— Ось саме тому я тут, — Галина Петрівна подається вперед. — Давай домовимося. Ти переписуєш половину цієї квартири назад на Ігоря. Або продаєш її, купуєш собі меншу, а різницю віддаєш йому на купівлю житла. І забираєш заяву на аліменти. Натомість я їду й більше тебе не турбую.
Ярина дивиться на колишню свекруху й не вірить своїм вухам. Нахабство цієї жінки не має меж.
— Ви з глузду з’їхали? — тихо питає Ярина. — Я маю віддати частку в квартирі людині, яка обікрала власну дитину?
— А інакше я влаштую тобі веселе життя, — погрожує Галина Петрівна. — Я заїжджаю в маленьку кімнату. Буду жити тут, водити онуку в садок, розповідати їй, яка в неї мати егоїстка. Органи опіки викличу, скажу, що ти дитину кидаєш, працюєш цілодобово. Подивимося, як ти заспіваєш.
У цей момент у передпокої шумить двері. Це повернулася подруга Ярини, Дарина, яка привела Соломійку.
— Мамо! — маленька Соломійка вбігає до кімнати, але зупиняється, побачивши незнайому літню жінку. — А це хто?
— Це твоя бабуся Галя, Соломійко, — солодким голосом промовляє Галина Петрівна, розкидаючи руки для обіймів. — Приїхала до тебе в гості.
Соломійка злякано притискається до матері. Дарина, оцінивши обстановку й помітивши картаті сумки в коридорі, швидко підходить до Ярини.
— Ярино, що тут відбувається? — шепоче подруга. — Це ще хто?
— Колишня свекруха, — так само тихо відповідає Ярина. — Приїхала розкуркулювати мене. Вимагає квартиру.
Дарина хмуриться й повертається до Галини Петрівни.
— Жінко, ви взагалі при своєму розумі? Виметайтеся звідси, поки я поліцію не викликала.
— А ти тут хто така, щоб мені вказувати? — гарчить свекруха. — Подружка? Ото й мовчи. Це наші сімейні справи.
— Соломійко, іди в свою кімнату й пограй там, будь ласка, — просить Ярина доньку. Дівчинка слухняно тікає.
Ярина повертається до Дарини:
— Даринко, посидь із нею, будь ласка. Нам треба поговорити наодинці.
Дарина киває й іде до дитячої, щільно зачиняючи за собою двері.
— Значить, шантаж? — Ярина встає й підходить до вікна. — Ви думаєте, я злякаюся опіки чи ваших скандалів?
— Злякаєшся, — впевнено заявляє Галина Петрівна. — Ти в нас пані пристойна, репутацією дорожиш. Тобі проблеми на роботі не потрібні. А я пенсіонерка, мені втрачати нічого. Буду ходити за тобою всюди.
— Добре, — раптом спокійно каже Ярина. — Давайте зробимо так. Раз ви приїхали допомагати й відновлювати справедливість, почнемо просто зараз. Ігор винен мені за пів року аліментів. Це двісті сорок тисяч гривень. Плюс борг за квартплату, який залишився з тих часів, коли він тут жив і не платив — ще шістдесят тисяч. Разом триста тисяч. Викладайте.
Галина Петрівна на мить розгублюється, але швидко повертає собі впевненість.
— У мене немає таких грошей. Я пенсіонерка.
— А в мене немає зайвої квартири, — парирує Ярина. — Раз ви приїхали представляти інтереси свого сина, платіть за нього. Чи ви думали, що приїдете сюди, сядете мені на шию, будете їсти мої продукти й диктувати умови?
— Я буду допомагати по господарству! — кричить свекруха. — Готувати, прибирати!
— Мені не потрібна куховарка, — Ярина підходить до сумок у передпокої й штовхає одну з них ногою. — Забирайте свої речі й ідіть. Добровільно.
— Ні! — Галина Петрівна схоплюється з дивана й підбігає до Ярини. — Я нікуди не піду! Ти зобов’язана поділитися! Мій син через тебе страждає!
— Через мене? — Ярина різко повертається, її очі звужуються. — Ваш син страждає через свою лінь і дурість. І через вас, бо ви все життя дули йому в задницю й виправдовували будь-який його мерзенний вчинок. Він дорослий мужик, а ви за нього ходите квартири віджимати. Вам самій не смішно?
— Не смій так говорити про мого сина! — старенька замахується, маючи намір дати Ярині ляпаса.
Ярина перехоплює її руку в повітрі. Хватка в молодої жінки виявляється залізною.
— Ще раз ви простягнете до мене руки в моєму домі, і я оформлю на вас заяву про напад, — тихо й загрозливо промовляє Ярина. — А тепер слухайте мене уважно, Галино Петрівно.
Вона відпускає руку свекрухи. Старенька важко дихає, у її очах уперше з’являється легкий страх.
— Ви зараз берете свої сумки й ідете, — продовжує Ярина. — Якщо за п’ять хвилин ви будете тут, я дзвоню своєму адвокатові. Ми з ним уже обговорювали ситуацію з боргами Ігоря. У нього є частка у вашій дачі під Києвом, яку ви на нього оформили. Ми арештуємо цю частку за борги по аліментах. Продамо її з молотка. Ви цього хочете? Щоб чужі люди заїхали до вас на дачу?
Галина Петрівна блідне.
— Ти не зробиш цього. Ігор казав, що ти не станеш зв’язуватися з судами.
— Ігор дурень, — відрізає Ярина. — Він судив про мене по тій Ярині, яка плакала в подушку, поки він програвав сімейні гроші. Та Ярина скінчилася два роки тому. Зараз перед вами жінка, яка сама утримує дитину, керує відділом продажів і вміє рахувати гроші. Якщо ви не підете, завтра вранці мій адвокат подає документи на арешт майна Ігоря. А майно в нього тільки одне — частка у вашому домі й дачі.
Свекруха завмирає. Логіка Ярининих слів доходить до неї миттєво. Шантаж квартирою провалився, а перспектива втратити рідну дачу через борги сина була більш ніж реальною.
— Ти змія, Ярино, — шипить Галина Петрівна, але вже без колишньої впевненості.
— Яка є, — Ярина відчиняє вхідні двері. — Час пішов. П’ять хвилин.
Свекруха заметушилася в передпокої. Весь її бойовий запал випарувався. Вона починає квапливо натягувати туфлі, плутаючись у шнурках.
— Ігор дізнається, яка ти тварюка, — бурмоче вона, хапаючи першу сумку. — Він у тебе дитину відсудить.
— Хай спробує, — Ярина байдуже дивиться на неї. — З його-то доходами й боргами. Йому навіть кота не довірять.
Галина Петрівна витягує дві сумки на сходовий майданчик. Третю сумку Ярина сама виштовхує ногою за двері.
— Ключі, — Ярина простягає руку.
Свекруха зі злістю жбурляє зв’язку ключів на підлогу. Вони з брязкотом котять по плитці. Ярина спокійно піднімає їх.
— І більше не з’являйтеся тут. Ніколи. Соломійку ви не побачите, поки Ігор не виплатить увесь борг до копійки. А якщо почнете чатувати біля садка — я найму охорону, а на вас подам до суду за переслідування. Ви мене зрозуміли?
Галина Петрівна нічого не відповідає. Вона важко сопе, намагаючись ухопити всі три величезні сумки одразу. Двері ліфта відчиняються, і вона, перемовляючись собі під ніс, заходить усередину.
Ярина зачиняє двері й повертає замок на два оберти. Її коліна підкошуються, вона притуляється спиною до дверей і повільно сповзає на підлогу. Серце шалено калатає.
З дитячої виходить Дарина, а за нею несміливо виглядає Соломійка.
— Поїхала? — питає Дарина, присідаючи перед Яриною навпочіпки.
— Поїхала, — Ярина видихає й усміхається. — Більше не приїде. Дачі злякалася.
— Мамо, а чому бабуся так кричала? — питає Соломійка, підходячи ближче й обіймаючи матір за шию.
Ярина обіймає доньку у відповідь, уткнувшись носом у її м’яке волосся. Уся злість і напруга зникають, залишається тільки відчуття полегшення й абсолютної перемоги.
— Усе добре, зайчику, — тихо каже Ярина, піднімаючись на ноги. — Бабуся просто переплутала адресу. Більше вона нас не потурбує. Ходімо краще пити чай із пирогом, який Дарина принесла.
Дарина підморгує Ярині й іде на кухню. Життя повертається до свого звичного, спокійного русла, і жодні примари минулого більше не зможуть його зруйнувати.
