— Ти серйозно? — голос Владислава тремтів, але не від подиву, а від спроби стримати щось, про що потім пошкодує. Він сидів на краю дивану, втупившись у коробку з суші, які вони з Олесею так і не почали їсти. — Ти справді купила собі Porsche?
— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Ти б хоча б назву вивчив, якщо збираєшся докоряти, — відповіла Олеся, навіть не відриваючи очей від телефону. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Львові. Усі в піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.
У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно помитою вбиральнею — Олеся на автоматі протерла плитку перед приходом Владислава. Хоч уже знала, що це не допоможе.
— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Владислав зірвався і почав ходити по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти їздитимеш на цьому… космічному кораблі?
— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не аби де, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не доведеться стояти у пробках, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понт, Владислав. Це про комфорт, безпеку і — та-дам! — мої гроші.
— Ти чула, що казав батько? — натиснув він, ніби повторював заучену фразу.
— Так, на жаль, у мене все ще нормальний слух. — Олеся нарешті поклала телефон. — Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездоровий ажіотаж у чоловічому обществі». Пряма цитата, до речі.
— Він просто переживає. Він старої закалки.
— Він засохлої закалки, Владислав. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоча б трохи схоже на підтримку.
Владислав розплющив рота, наче хотів щось сказати, але закрив його назад. Ніби всередині нього працював радянський телевізор — звук є, а картинки немає.
— А чому не можна було зі мною обговорити? Ми ж родина. Я міг би…
— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі передумати і купити тобі «дідусевий» універсал?
Він усміхнувся, але без радості:
— Так, дякую за довіру.
Олеся зітхнула і подивилася на нього, як дивляться на стілець з тріснутою ніжкою: ніби ще тримає, але сісти вже страшно.
— Владислав, у тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без огляду на чиїсь думки, очікування, капризи?
— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.
— Не про гроші. Про внутрішню свободу.
Він знизав плечима, наче такі слова викликають у нього алергію.
— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, у що вв’язуєшся.
— Я сподівалася, що вони хоч мене поважати почнуть. Або ти.
Тиша в кімнаті стала густішою, ніж учорашній плов з ларька біля метро. Владислав знову сів, опустивши очі.
— Вони просто вважають, що ти маєш бути… ну, жіночнішою.
— Ага. І бажано без прав, без думки і з вічІ коли вона закрила двері, то зрозуміла, що тепер їй не треба нікому нічого доводити — тільки собі.





