Донька з онуком переїхали до мене «на кілька днів», але я випадково почула, як вони обговорювали, до якого будинку пристарілих мене відправити.
Поява Олени з Данилом у моїй квартирі нагадала ураган, що вдерся у моє спокійне, вивірене життя. Вони з’явилися на порозі з чемоданами, коробками й вимученою посмішкою доньки.
— Мамо, це ненадовго, — говорила Олена, поки Данило, мій п’ятнадцятирічний онук, тягнув у коридор колонку розміром з шафу. — У нас ремонт, знаєш, будівельники… Ну, ти ж розумієш. Місяць, максимум два.
Я розуміла. Тому мовчки відійшла, звільняючи шлях. Моя двокімнатна квартира, яка колись здавалася просторим домом, раптом стиснулася.
Першою здалася вітальня. Вона перетворилася на підліткову кімнату: одяг на меблях, дроти, заплутані під ногами, постійний гомін комп’ютера.
Мої гіацинти, що роками цвіли на підвіконні, переїхали на кухню, бо «ма, їм тут темно, а Дані треба світло для монітора».
Потім черга дійшла до кухні. Олена з запалом почала встановлювати свої правила.
— Навіщо тобі стільки баночок? — питала вона, викидаючи мої запаси трав і приправ. — Це ж уже сто років лежить! Я куплю нові, красиві, однакові.
Вона не радилася – вона наказувала. Мій улюблений глиняний чайник, подарунок покійного чоловіка, сховали на антресолях, бо «не вписується в інтер’єр». На його місці з’явився блискучий френч-прес.
Я намагалася не заважати. Виходила на довгі прогулянки, щоб не чути музику онука й метушливі кроки доньки.
Повертаючись, щоразу знаходила щось нове. Переставлені меблі. Іншу скатертину. Зниклий фотоальбом із комода.
— Мам, я його відклала, а то пил збирає, — відповіла Олена, помітивши мій погляд.
Я почувалася гостею. Тихою, непомітною, якій дозволили пожити у власному домі.
Квартира вже не була моєю. Вона наповнилася чужими звуками, запахами, чужим життям, яке витісняло моє.
Одного вечора я повернулася раніше. У передпокої світилося світло, з кухні чулися приглушені голоси.
Я хотіла зайти, але щось зупинило. Олена розмовляла по телефону.
Я завмерла в коридорі, прислухаючись.
— …так, Олег, я зрозуміла. Але треба знайти найкращий. Щоб догляд був гарний, а місце пристойне…
Її голос був тихим, начебто вона боялася, що хтось почує. Я притулилася до стіни, серце забилося швидше.
— Ні, той надто далеко. А відгуки про інший… не дуже. Це ж не на місяць.
Пауза. Напевно, слухала відповідь чоловіка.
— Звичайно, для неї ж краще. Свіже повітря, оточення… Вона тут зовсім відчайдушна.
Я заплющила очі. Повітря раптом стало важким.
— Гаразд, ще подивлюся варіанти, — сказала вона. — Завтра поговоримо. Бувай.
На кухні щось відклали. Я непомітно пройшла до своєї кімнати й тихо зачинила двері.
Сіла на ліжко, дивлячись у порожнечу. Не було ані сліз, ані бажання кричати. Всередині відчувалося лише холодне каміння.
Виходить, ремонт — це був лише привід. Усі ці «мам, тобі ж краще» — підготовка. Вони вже все вирішили. За мене.
Я сиділа нерухомо, а за стіною кипіло життя. Онук сміявся, дивлячись відео. Донька наспівувала, миючи посуд у своєму френч-пресі.
Вони жили. А мене вже списали.
Наступного ранку я прокинулася іншою. Крижаний спокій від вчора нікуди не зник. Я встала, відчинила двері й вийшла на кухню.
Олена вже готувала сніданок.
— Доброго ранку, мамо! — усміхнулася вона. — Кашку, як завжди?
— Ні, — відповіла я рівно. — Зроби мені бутерброд із сиром. І поверни мій чайник. Я хочу справжнього чаю.
Вона здивовано моргнула.
— Мам, ну навіщо тобі той старий? Ось же новий…
— Поверни. Чайник. На місце. — Я промовила це повільно, дивлячись їй у вічі. Щось у моєму погляді змусило її послухатися. Вона мовчки дістала мій глиняний чайник і поставила на стіл.
З цього дня почалася моя тиха війна. Я більше не йшла на цілий день. Сиділа у вітальні й спостерігала.
Я бачила, як Данило кидав брудні речі на підлогу, як Олена шепотіла по телефону, коли я входила.
Вони сприйняли мою нову поведінку за каприз старості. Мені це було на руку.
Через кілька днів на столі з’явився глянцевий буклет. «Будинок для літніх «Ялинковий гай». Гармонія відпочинку й турботи».
Олена робила вигляд, ніби він з’явився сам собою.
Я взяла його до рук, коли вона була поруч. Перегорнула сторінки. Усміхнені бабусі й дідусі на фото, затишні кімнати.
— Яка краса, — сказала я голосно. — Це що, санаторій?
Олена напружилася.
— Так, мам, щось подібне. Мені на роботі дали. Може, поїдеш на пару тижнів, відпочинеш?
— Від вас? — подивилася я на нею. — Але ж ви самі скоро поїдете. Ремонт
