1943 рік, село, невідомість попереду та суворі закони повсякдення сьогодні я, Пелагея Зіновіївна, зупинилася зранку біля вікна й потонула поглядом у розмитих росою вербах. Життя у звичайному українському селі нехай навіть такому глухому, як наше Леляківка на Черкащині завжди було як тиха річка: здається, нічого не відбувається, а насправді під водою все клекотить.
Коли я вдівою залишилася чоловік, Петро Зіновійович, пропав на фронті село оцінило, як я тримаюсь. Люди пошепки перемовлялися: «Бач, Палажка носить чорне, а так тримається, що будь-яка би захлинулась од зависті!» Я звикла в цій ролі не нарікати, не сваритись, усе тягти на своїх плечах. Мій Петро, світла память, був нелегким випивав, а я й не рипалася: куди в селі, щоб залишити чоловіка? Не зрозуміють. Не простять. А я якраз уміла те все терпіти мовчки й пригорнути донечок. Старша моя Орися, а наймолодша Явдоха. Доля не балувала, зате характеру додала.
З війни, як прийшла похоронка, я не ридала на людях не треба всім знати мою вимучену тугу. Усю ніч тоді проплакала в подушку, аби дівчатка не побачили, а зранку піч натопити, курей нагодувати, дівчинку до школи провести. Горе воно тихе, обачне, терпке до оскоми, а роботи море.
Сусідки то й дітьми бавилися, і свиней пасли, і поле обробляли. Мені ж казали: «Он, Пелагея, і слова зайвого не скаже, і все в неї чисто, й город як під лінієчку!» І справді, все робилось і пироги, і чистота, і доньки привчені до праці й тепла. Машину в колгоспі водити могла би, і вдома все ладнала. Город, латка до латки. Я і зараз згадую ці дні, неначе дивлюся з боку на молоду, втомлену жінку з натертою хусткою й очима, повними глибокого болю і світла водночас.
Люди жаліли мене по-своєму, шепотіли різне. А після війни стали сватати мовляв, вдова ти гарна, з руками золотими. Та мені ті свати як сніг взимку. Чи то страх вдруге спіткнутись, чи то звикла цінувати тишу в хаті, де кожна річ на своєму місці і немає зайвої людини, що чекає борщу та чистих штанів замість добра.
Доньки підростали Орися та Явдоха. Старша поважна й спокійна, молодша вертлява, уся в мене. І трапився влітку 1948 року в нашій Леляківці випадок: прийшов помагати мені по господарству чоловік із райцентру, Степан Остапович. Прийшов, лагідний та щирий, полагодив ганок, а далі й у хату став захожим частим. Не заглядався на мене з-під лоба, не розпитував ні про що прикре просто сиділи й пили чай, говорили про город, про війну, про дітей. Усі сусідки зрозуміли: є зміни. Я відчула це теж раптом захотілося співати, дивитись на сонце.
Він, Степан, жив у райцентрі возив молоко, мав невеличку платню, але руки його то золото. Коли бував у селі, завжди приносив дівчатам гостинці: книжки, сушені груші, і, звісно, обійми. Я в ньому знайшла таку підтримку, якої й не чекала. Навіть мої дівчата його полюбили Ліда одразу, а Орися якось повільніше. Мабуть, перша моя суворість їх трохи остудила.
А далі життя попливло новою рікою. Чесно скажу злякалась, коли вперше кохання це відчула. Та все ж пустила його в серце нехай, думаю, заслужила. Степан після смерті своєї першої дружини залишився без дітей, тому мої дочці для нього стали своїми. Через рік він перебрався до нас, улаштувався в колгоспі у нас давали машину, потрібен був водій. Усе якось стало простіше разом і город садити, і хати ладнати веселіше.
Перший спочинок дався з народженням внуки. Орися їхала в Черкаси навчатися, але повернулася на канікули з круглим животиком і слізьми на очах: «Мамо, що робити?» Я вже й кричати хотіла, але Степан торкнувся плеча: «Донько, не бійся. Нас багато, не пропадеш!» Батько дитини втік та в Україні таким не дивуються: війна, голод, чоловіки губляться, а жінки тримають хати.
Ми прийняли це дитя, Надійку. Степан узяв її на руки, називав жартома «Федька», хоч то дівчинка, і від того світлішали його очі бо своєї кровинки він ніколи не мав. Коли Орися поїхала до міста завершувати навчання, ми з Степаном стали і дідом, і бабою для Надійки. Явдоха ж допомагала, як могла.
Всі ці роки я жила з відчуттям, що головне передати дітям не хату і не город, а оцю тишу, що народжується в серці поруч із потрібною людиною. Я бачила, як Степан вирізав з дерева фігурки для наших онуків, як готував пісні, як вечорами сидів на ганку, тримаючи мою руку. Вірність оце було головне.
Коли Орися хотіла забрати Надійку, коли народились у неї близнята, щоб зробити із неї няньку, ми з Степаном стали на захист: «Ні, наша вона й буде в нас!» Я не мала сили відпустити те, що дійсно любиш. Дитина навіть не плакала, коли їх розлучили може, все, що треба, це відчути справжню любов і прийняття.
Роки минали. Надя виросла, вступила до університету, але щоліта приїжджала до нас у Леляківку бо знала: тут її дім, тут пахнуть яблука й свіжий хліб, тут її дід і баба. Коли запитала якось у Степана, чи не шкодує він, що залишив місто заради села, він обійняв мене й промовив: «Леляківка це не провінція. Тут мій дім. Корені не там, де народжуються, а там, де знаходиш серце».
А я, дивлячись на наш величний соняшник біля воріт, зітхнула: «Навіть тоді, коли здається, що вік цвісти вже минув, ти можеш зустріти своє сонце». Так і живемо: двоє стомлених життям, а все ще закоханих одне в одного людей, що знайшли коріння у спільному щасті й спільній турботі.
І я знаю: куди б Надя не поїхала, її душа повертатиметься до свого рідного кута, до старих-добрих рук і вечірнього лелечого клекоту за вікном. Душа дому це не речі й не земля, а вміння тримати й прощати, залишатися разом попри все і відчувати силу любові, яка завжди по-українськи терпка, глибока й незнищенна.
