Я завжди буду поруч
Тільки не починай знову! Ми це вже тисячу разів пережовували! Для чого знову вертатись до старого? Лада втомлено змахнула рукою й повернулась до газової плити.
День прокинувся чорно-білий, немов хтось недбало замалював усе кольорове у світі. Почався він о четвертій ранку, коли Назар боса притупав у її кімнату, тицяючи своїм гарячим лобиком у мамине плече:
Мамо! У мене горло як палає!
Лада, ще напівсонна, поцілувала сина у чоло і сон миттю зник, ніби хтось прорізав його ножем.
Та ж ти палаєш, синочку… Ходи! Лада підхопила Назара на руки й вийшла з кімнати, тихо прикривши за собою двері. Вона дуже не хотіла чути від Юрія, що знову не виспалася через «її дітей».
Поміряла температуру, дала щось гірке і біле, і понесла назад у крісло під вікном. Глянувши на годинник, зрозуміла: лягати вже безглуздо. Ліпше дочекатись, поки поліклініка відчинить свої двері-привиди, й викликати лікарку. Перевірила, що Назар спить, а тоді вийшла на кухню, наварила міцної кави, підійшла до вікна надвору.
Зима в Києві цього року стояла чудернацька мов засніжений пісок на дні келиха. Двір утрамбовано засипало пухнастим снігом, і він був неходжений, лише де-не-де кроки тих, хто спішить назустріч трамваю. Лада краєм ока впіймала покручене миготіння, звернула голову й не втрималась розсміялася навіть сама собі. Кіт тітки Ганни аж підскочив у заметі: час від часу зникав у білому проваллі, то раптом спливав втопленою тривогою. Мурашки, думаючи, що це весна, вирішили пошукати собі діла у дворі.
Та цей Мирко-кіт ніколи не лякався негоди. У нього був непоборний власний лад: відмовлявся справляти свої спонтанні справи у квартирі, тож Ганна Василівна мусила випускати його щойно він подав голос. Голосав він на цілий будинок не відкрій лише на мить пізніше. Але треба віддати Миркові належне хоч куди би його заносило, ще ніколи не нагрішив дома. Вчора Лада, забираючи Назара з дитсадка, бачила, як Мирко гордо ішов до дверей і совався на котячій скоромовці.
Йди вже, йди, командире! сміялася тітка Ганна. За моїм, здається, наказом ходить. Доброго дня, Ладонько! Подивися на цього вереда як не те, що хазяїн тут не я…
Доброго дня, тітко Ганно! Справжній чоловік, що казати!
О, таких треба ще пошукати… Видно, така вже моя карма лише серйозних чоловіків ростити…
Лада усміхнулась, кивнула і пішла далі. Що тут пояснювати? Її син, Назар, таки був серйозний хлопчина. А ще дуже веселий, хоч це бачили далеко не всі у садочку його вважали за непоказного губача з книжкою, невисокого, тихішого за вітерець. Але друзі вони з ним були з дитинства. Назар завжди опинявся поруч, як тільки щось затуляло Ладі сонце.
Її маму, Оксану, на пішохідному переході просто збила машина. Вона все зробила правильно, але це нічого не змінило. Для Лади це стало прірвою адже їй завжди казали: якщо дотримуватись правил, усе буде добре.
Їм з Назаром було по десять. Лада не знала до того, що таке втрата затамувала всі розмови, плакала, тікала від розрад у ванну, засинала просто на підлозі. Психолог з районної поліклініки підняла тривогу: справа пішла гірше, ніж просто сльози.
Рятував Назар. Він втратив тата двома роками раніше і розумів, що робиться у Ладиній душі краще за дорослих. Він майже поселився у Лади, а тітка Ганна не заперечувала, а навіть навпаки по-своєму опікувала обох сиріт. Сусіди носили їсти, сиділи з Ладою, поки Сергій Григорович тато вирішував справи. Тому жодного разу Ганна Василівна не дорікнула Назарові, що повертається додому вже вночі: проводив з Ладою дні, читав їй голосно свої улюблені казки, водив за руку на танці і гімнастику.
Поступово турбота малого серйозного хлопчика розтопила Ладині скелі. А коли разом знайшли плямистого кошеня й принесли його до тітки Ганни Лада вперше за тижні сказала «молоко дайте». Ганна Василівна дала пляшечку з-під молока і тихо прошепотіла:
Дякую Богу, ожила!
Кошеня поселилось у Назара, бо в тата Лади Сергія Григоровича раптом виявилась алергія.
З тієї пори Назар був завжди і всюди з нею. Вони стали одне одному братом і сестрою, хоч по паспорту обоє єдині діти у сімї. Іноді їм досить було лише погляду, щоби зрозуміти; Лада починала речення, Назар закінчував. Дорослі дивувались, але не втручались. Та що там казати краще так жити та переборювати своє сирітство.
Але до кінця школи все змінилось. Лада розквітла, стала красивою, гострою, весело-сумною дівчиною з довгим волоссям, і залицяльники ускладнилися як гудіння автобусу. Назар дивився на це мовчки, втягуючи повітря, але промовчав до останнього. Та все змінила зустріч біля Палацу спорту.
Того зимового ранку Лада зачепилася на сходах і впала просто під ноги Олексію. Він підняв її за руку і спитав:
Все гаразд? Давайте допоможу! красивий, високий, сині очі, як у мами. Що ж це за сходи слізкі такі? Все ціле?
Вона звела очі й заніміла. Адже ніколи не вірила в кохання з першого погляду а тут сталося. Ліда промовила до Назара:
Я пропала! Просто пропала! Він такий…
Який такий? Назар насупився, але Лада вже ширяла десь у веселкових думках.
Найкращий! Лада закружляла по кімнаті. Ти міг би і трохи порадіти за мене, між іншим!
За тебе… Звісно… Назар напружено всміхнувся і пішов, пославшись на справи.
Йому ще довго було боляче, та Лада того не помічала. З Олексієм зустрічались три роки потім вирішили подати заяву до РАЦСу.
Шкода, що не можна взяти «друга» нареченої! сміялась Лада, міряючи білі сукні у майстерні біля Львівської площі. Назар возив її у всі ательє, сидів на дивані і мовчки мріяв про щось, від чого ставало холодно і спекотно водночас.
Не личить нареченому бачити сукню! бурмотіла кравчиня, виганяючи Назара.
Він не наречений, він мій брат, сміялась Лада. Олексій мій наречений.
Дуже цікаво, кинула швачка.
А згодом, уже у шлюбі, Лада часто згадувала як могла вона не побачити те, що дратувало у Олексієві з часом чи не найбільше. Історія з «вірним лицарем» розсмокталась, коли казка перетворилась на буденність.
Лиш тоді, коли Лада тяжко захворіла на ангіни після весілля, Олексій уперше не зрозумів серйозності: казав, мовляв, марно переживаєш «є ж гривні на відпустку», мовляв, «лікарі перебільшують». Гроші були важливішими, ніж її здоровя. Усі витрати взяв на себе тато, і тільки тоді Лада вперше спробувала осмислити: це не її казка.
Час минув, і коли вона дізналась про вагітність, лікар примруженим поглядом спитала:
Я нічого не кажу, але подумайте… Це високе навантаження на ваше серце. Ваша вагітність під загрозою.
Я народжуватиму! Лада сказала вперто, й вони боролись до останнього.
Останні місяці вона пролежала на збереженні. Назар народився вчасно, здоровим але це обійшлося Ладі потом і кровю, як знав тільки батько та… Назар. А Олексій у день народження сина зник: включав телефон лише під вечір третього дня, мов нічого не сталось. Лада чекала, батько мовчав; а коли приїхав тільки обняв, мов маленьку.
Вона залишилась бо Олексій щиро полюбив сина: був з ним, гуляв, міняв підгузки й катався на санках. Щоправда, іноді роздратовано просив Ладу забрати малого, бо «не дає відпочити». Часом найкращий батько у світі, часом чужий. Лада звиклась жити на гойдалках.
Її порожня квартира доходила до білого шуму тільки вона, Назар, його температура, і безкінечні лікарняні списки. Олексій постійно казав, що гроші «в бізнесі», її заробітку вистачало лише на базову їжу. Добре, що жила у квартирі, яку лишив батько на Ладу, а сам переїхав у теплу дачу під Ірпенем.
Одного разу вночі, коли Назар знову температурив й вона влежала на підлозі у втомі, Сергій Григорович, чекаючи, поки дочка прокинеться, сказав, наче у сні:
Ладонько, ти не сама. Запамятай.
Знаю, тату. Просто ще не час… Я сама впораюсь, поки Олексій мій чоловік.
Батько тільки кивнув і по-батьківськи тримав Ладу у теплих обіймах.
Усе, що випадало важким поруч був Назар. Принести ліки, поки Лада пильнувала над сином і чоловік був у «справах», завести машину на сервіс Назар тихо знаходився у потрібний момент, як сновида, що завжди точно знає, куди йти. Лада знала, що користується його добротою більше, ніж личить. Але він був і залишається єдиним, кому вона довіряла.
Сьогодні вона дивилась на двір, просіяний клаптями снігу, й думала: Назар повертається з відрядження. Машина зламалась треба якось вирішити, може, разом до лікарки перенести Назара, якщо таки не приїде «швидка». Грошей немає, а буденність затягує.
Годинник стрибнув ще раз, і Лада набрала реєстратуру, ніби промовляла заклинання: учасникова педіатрка вийшла з відпустки приймають виклик.
Відклавши слухавку, вмикає плиту готує скоріше для сина, бо коли хворіє, Назар любить саме «їжу для одужання»: сьогодні це сонячні деруни.
І ось з-за дверей на кухню вкочується сонний Олексій.
Що знову? Чого ви тут ходили всю ніч?
Назар хворіє, тихо відповіла Лада.
І треба всю ніч ходити? Ладно, я у душ, давай швидше сніданок, справ купа.
Лада мовчала й переклала ще одні деруни на тарілку.
Ну що, з татом розмовляла?
Ні.
І скільки будеш тягнути?
Я вже сказала: цю тему я з ним не обговорюватиму. І про квартиру просити не буду.
Твоє впертість виводить мене з себе. Скільки ще? Я все тримаю на своїх плечах, а живу тут «гість на годину». Постійно щось треба то тобі, то Назару. Я працюю без вихідних, відпустки як не було, так і нема а все не так!
Олексій ще щось казав, але Лада вже не чула. Їй здалося, що в голові прожогом ляснула струна. Та, яка ще тримала їх разом: зустрічі, перші поцілунки, весілля, народження сина…
Вона спокійно поклала лопаточку на стіл.
Я скажу лише раз, а ти мене почуєш, перебила його. Сьогодні ти збереш речі і підеш. Я подаю на розлучення. Жити так, як ми жили останні три роки, я більше не хочу, і тобі вже набридло я ж бачу. Не треба рахувати, хто за що платив. Треба подумати про Назара він заслуговує на двох батьків, навіть якщо ми не разом.
Олексій спочатку мовчав, потім щось булькав, але зрештою встав.
Все сказала? Подумай, що ти городиш. Я ввечері подивлюсь, чи в тебе голова на місці. Я буду у своїх батьків.
Як скажеш, Лада повернулась до плити, стримуючи сльози.
Двері грюкнули, Лада опустилась на стілець і дала волю сльозам, поки Назар спав.
Коли Назар залопотів тапочками у бік кухні, Лада швидко витерла очі й дістала для нього тарілку.
Ну що, одужувачу, будеш снідати?
Мамо, я не дуже хочу. Але голова почала боліти.
А деруни, може, допоможуть голові?
Так! Але тільки з варенням!
Домовилися!
Після візиту лікарки, яка призначила лікування, Лада почала збиратись в аптеку. Хотіла телефонувати батькові, але у двері хтось тихо постукав. Стук був особливий лише Назар чомусь ніколи не користувався дзвінком. Це був їхній код.
Привіт!
Привіт. Як у вас справи? Назар тримав коробку з машинкою. Лада подумала, що Олексій нічого не дарував сину вже давно.
Назар знову захворів. Посидиш з ним? А я швидко в аптеку.
Давай я сам список даси?
Лада подала листочок.
Ледве Назар вийшов, як задзвонив телефон.
Лада Сергіївна?
Так.
Турбує лікарка з обласної лікарні. Вашого батька щойно госпіталізували.
Що з ним? Лада стисла мобільник так, що нігті впялися в долоню.
Інфаркт. Стан складний.
Я вже їду.
Лада почала метушитись квартирою, не знаючи, за що хапатись. Тато ніколи не скаржився. Вона раптом гостро відчула як легко втрати стають реальністю.
Автоматично набрала Олексія:
Олексію…
Що? Передумала? Я тепер сам подумаю, чи ти мені треба…
Тато у лікарні. Інфаркт…
І? Чого ти хочеш від мене? Ми ж розлучаємось, чи не так?
Лада з подивом глянула на телефон і припинила розмову.
Назад повернувся Назар. Побачив Ладу вже у пальті.
Куди ти?
Тата привезли у лікарню. Серце.
Пояснювати не треба. Назар метнувся за мамою. Тітка Ганна залишилась з Назаром, а Лада з Назаром поїхали у лікарню.
Всю ніч вони чекали під приймальним. Сиділи мовчки. Нарешті Лада прошепотіла у сні:
Дякую тобі… Як добре, що ти є.
Я завжди буду поруч…
Я знаю, Назаре. Тепер я все знаю.
Лікар, який підійшов через годину, побачив, як Лада спить, поклавши голову на плече Назару. Той делікатно її розбудив.
Вашого батька перевели в палату. Попереду непростий шлях, але небезпека минула. Завтра зможете побачити його.
Лада обняла Назара і заплакала так, що із сліз витікала вся отрута за весь цей дивний, болісний і безкінечно довгий час.
