Щоденник Олени
Сьогодні я цілий день просиділа за широким дубовим столом на ньому суцільна гора весільних журналів, брошур із салонів, вирізки з модних київських бутиків. Я з головою поринула у світ білих суконь, мережив, ручної вишивки і шалено дорогих фатинів. Кожна сторінка окрема мить, кожне фото образ з моїх дівочих мрій. Очі самі розбігаються, як бачу досконалість деталей. І хоча знаю це всього лише ідеальні картинки й блискучі студійні фото, щось у мені тремтить від радості та передчуття. Я уявляю себе: йду поміж рядами гостей, відчуваю на собі їхні погляди, чую навіть, як мама десь затамувала подих…
Гарне тихо прошепотіла, не відводячи погляду від розкішної сукні з пишною спідницею й тонкими бретелями. Вона так схожа на казку легка, немов хмаринка, із благородним блиском тканини під холодним світлом.
Та ледве на обличчі зявилась посмішка, як одразу ж зникла. Я важко видихнула, відклала журнал і неквапом підійшла до дзеркала у старій різьбленій рамі. Довше приглядалась до себе, крутилась, затримала погляд на рухах і лініях тіла немов намагалась побачити себе новими очима.
Не для мене… Не йде і все, сказала впевненіше, пробуючи змиритися. Фігура не дозволить.
Я ще раз розвернулась, уявляючи себе в обємній спідниці й корсеті, та одразу зморщила чоло.
Треба щось скромніше, міркувала вголос і сама тихо посміялась з себе. Пишні й так відразу відпадають я ж не хочу виглядати як гора. Але й звичайне не підходить. Раз на життя таке буває то чом би й не дозволити трохи мрії? Хай навіть мрії без піни?
Провела долонею по ще гірше розпатланому волоссю в грудях наростала легка паніка. Варіантів море, а підходящого немає жодного. Подивилась знову на купу журналів, очі вже майже сльозилися. І тільки ще гостріше захотілося порадитись із кимось. Хоч із кимось, аби ці думки не крутилися у голові, не зїдали спокій.
Треба швидше комусь подзвонити… Бо з такими підготовками і збожеволіти недовго.
Та раптом тишу розірвав хлопок вхідних дверей. Я сіпнулась й застигла у такий час вдома ніхто не зявляється. Ключі є тільки в тата й у Михайла, мого нареченого. Та обоє мали сьогодні бути зайняті: тато в центрі Львова на зустрічі, Михайло на терміновій нараді на роботі.
Я на вшпиньках підійшла до поручнів знизу було чітко видно коридор і двері. Притиснулась до стіни, щоби мене не побачили, і прислухалась.
У дверях стояв Михайло. Мій, рідний до дрібниць. Він змахнув взуття до полиці, замислено покрутив ключ у руках та тихо насвистував.
Михайло? прошепотіла. Чому він тут? Він же на нараді…
Він розмовляв з кимось, досі не помічаючи мене:
Оксанко, ще трошки потерпи, його голос був раптом такий мякий, немовби я зовсім інша людина поряд. Наче він не мені це казав, а комусь дуже близькому. Я дороблю усе, на що підписався, і ми будемо разом.
У серці кольнуло. Я міцно стисла долоні, щоби не писнути. Який ще “договір”? Хто така та Оксана?
Скільки чекати? Пів року рівно, беземоційно сказав він. Ще місяць до весілля, потім кілька спокійних місяців у шлюбі у голосі промайнуло відраза, наче вимовив щось гірке.
Так от воно що. Моя “любов”, наше “ми” просто частина якогось бізнес-плану. За спиною тата, з винагородою, за домовленістю. Гірка, принизлива правда.
Я відступила, ледве стримуючи паніку. Але лишилася, притиснувшись до поручнів. Хотіла дослухати все до кінця, заручитися фактами, боячись втекти від правди.
Михайло розслаблено вмостився в кріслі у вітальні. Він зовсім не думав, що я поруч, навіть не добирав висловів:
Я ж люблю тільки тебе, Оксанко. Заради тебе цю всю халепу і затіяв. Ти ж хочеш квартиру в центрі? Ти ж мрієш про брендові сукні? Дай мені ті пів року. Потім ми будемо разом, обіцяю.
Я зробила вдих і тихо заговорила, крок за кроком спускаючись по сходах. Проте ноги майже не слухалися.
Та ні, ви будете разом значно раніше, сказала я, намагаючись виглядати спокійною.
Михайло різко підскочив, його обличчя зніяковіло, а усмішка згасла.
Оленко прошепотів він чи заплутавшись у словах. Про що ти?
Спробував підійти, навіть простяг руку, як це робив сотні разів. Але я відступила.
Не притворюйся, вже твердо, холодно сказала я. Ти ще сподівався, що я нічого не почула? Хто така Оксана та сама, кому ти на сімейних застіллях казав “сестричко”?
Михайло схопив телефон з підлоги, пальці трусилися. Шукав виправдання, шукав порятунок у брехні.
То тобі здалося, яка Оксана? Про що ти?
Не роби вигляд, гірко усміхнулася. Я все почула. У тебе навіть голос заспівав, коли ти з нею натякав про “преміальні”.
Михайло і далі тримався, але вже було видно: боротьбу він програв.
Ну добре. Якщо правду, то правду, раптом роздратовано відмахнувся він. Я б і не подивився в твій бік, якби твій батько не запропонував контракти, бонуси і чудову посаду. Тут і робота, і бонус у гривнях солідний. А далі твоє весілля, кілька місяців “подружжя”, отримую фінальний рахунок і їду. Усе просто.
Його тон був байдужим, навіть рутинним. А всередині у мене ніби щось обірвалось. Я бачила тепер, для чого я була у тому спектаклі: інструмент для чужих угод.
Я спитала:
Все заради грошей?
А ти думаєш, в твоїй зовнішності є щось особливе? єхидно посміхнувся він. Ти себе у дзеркалі давно бачила? Поглянь краще ще раз!
Ці слова вдарили незміряно боляче. Я втрималась і, ледве стримуючи сльози, сказала:
Іди звідси. Речі надішлю Новою Поштою.
Він презирливо глянув востаннє мовби хотів забрати із собою цю поразку. Повільно вдягнув куртку, притримав двері, клацнув замком і залишив мене саму в тому дзвінкому, безмежно гіркому шматку тиші.
***
Він ще не встиг дійти до зупинки, як міркував, як переказати Якову Дмитровичу, моєму татові, що справа провалилася. Він не знав: тато завжди діє жорстко і рішення його неминучі. Михайло вже прокручував, як захистити свої гроші завершальну виплату у гривнях, яку щойно отримав на картку…
А я сиділа на краю ліжка, втискаючи телефон в долоню, кілька разів помилилася з номером, поки не набрала тата.
Тату! вимовила крізь сльози. Як ти міг?! Як ти міг так зі мною? Ти все підлаштував! Найняв хлопця, заплатив йому, змусив грати роль нареченого! Ти ж навіть не спитав, чого я хочу для себе! Чому ти так вирішив за мене все вирішувати?!
Не дозволила нічого обговорювати накричала усе, що боліло:
Я тобі довіряла! А ти А він Все було фальшивкою з самого початку! Ніколи більше не керуй моїм життям, чуєш? Ніколи!
Я кинула мобільний на диван, заридала не залишилось сил більше стримуватись. Плакала довго, ридала, аж не вистачало повітря.
То були не лише сльози через Михайла. Вони були і про все життя до цього:
Я все дитинство не могла вірити у свою зовнішність. Випробовувала на собі кожне відображення, кожен погляд і завжди шукала недоліки у собі. “Аби ж мені тоншу талію, вужчий ніс, такі ж очі, як на фото у мами”
Мама Вона для усіх була не просто Вірою, а Веронікою саме так, по-особливому, по-аристократичному. Колись красуня, вигляду якої згодом не витримало моє серце. Мама колись довірилась відомому хірургові та захотіла підправити носа, а натомість залишилась зі шрамами і внутрішніми, і зовнішніми. Вона пробувала виправити помилки, витрачала останні гроші на клініки та фахівців, але і серце, і обличчя зруйнувалися ще більше.
Коли вона зникла з нашої квартири в серці Хмельницького, залишила лише записку “Я не можу. Прости”. Після того я залишилась з татом і татовими правилами.
Я росла, дивлячись на мамині фото там вона усміхнена, дивиться лагідно. Але у дзеркалі я бачила лише себе м’яке обличчя, невиразна талія, круглі щоки, волосся, що вічно пушиться. Я знала, що мама була прекрасною, а я тільки її блідий відтінок.
Усе життя я стояла в тіні її минулої краси, тремтіла кожного разу, коли доводилось виступати у школі чи вузі, щось казати незнайомцям, погоджуватись на побачення. Мені здавалось мене щоразу оцінюють не на моїй красі, а на противазі до маминих портретів.
І тут зявився Михайло. Він дивився так, як ніхто ніколи. Він помічав мою усмішку, звучання мого сміху, щось дрібне, що не помічала навіть я. Він приносив мені каву, ловив мій погляд, підбирав слова й подарунки “просто так”. У ньому я відчувала себе вперше гарною. Можливо, не ідеальною, але справжньою потрібною. Мені хотілося ділитися з ним всім: своїми страхами, своїми планами.
А тепер все розлетілося на друзки. Його голос, фальш його слів… І татів слід, татова тінь у всьому моєму майбутньому.
***
Я стояла в примірочній одного з сімейних ательє на Площі Ринок. В грудях не билося ні хвилювання, ні азарт була лише спокійна, ясна впевненість. Сукня біла, проста, лише трішки мякого мережива. Віддзеркалення втомлено, але гордо дивилося на мене у відповідь.
Я більше не шукала недоліків і не катувала себе сторонніми стандартами. Сьогодні я сприймала себе такою, яка є.
Через годину я йшла між рядами гостей у невеликій залі РАЦСу. Голова високо піднята, спина рівна. У поглядах гостей і захват, і подив, бо я не схожа на наречених, що плачуть від щастя у вінку й білих хустках.
Я йшла до Олександра мого майбутнього чоловіка. Він трохи хвилювався, посміхався стримано. У його очах не було шаленства, але була симпатія, щира повага й підтримка це зараз я цінувала найбільше.
Згадала нашу розмову з татом кілька тижнів тому:
Тату, я прийняла рішення й виходжу заміж за Олександра, сказала я йому напряму.
Він завмер, горнятко кави здригнулося в його руках.
Ти справді вирішила, доню?
Вирішила, твердо відказала. Я більше не хочу чекати на “велику любов”. Хочу справді нормального життя, життя, в якому буде повага і підтримка. Олександр це стабільність, впевненість. Хай моє майбутнє будується на моєму виборі.
Любов це важливо почав тато, та я перебила:
Любов буває різною. Я сама для себе буду диригентом. Я буду цінувати й шанувати себе і тоді, напевно, зявиться й любов.
Я наближалась до Олександра і повторювала ці слова про себе. В його погляді була доброта й тепло. Навіть якщо наше життя далі буде без гучних пристрастей я змінила своє ставлення до себе. Я повернула собі гідність і відповідальність за своє щастя.
Під час закінчення офіційної церемонії у мене була справжня, щира усмішка. Я зробила свій крок і не пожалкувала. Можливо, це лише початок моєї історії не казкової, не з ідеальною обгорткою, зате правдивої, надійної і зрілої, яку вже будую сама.
Може, ось так починається справжнє життя?
