Люди не могли повірити: собака в покинутій хаті годувала зовсім не цуценят
Оксана Іванівна поверталася з базару, важко несучи торби, і думала про своє. Коліна знову ниють, онука обіцяла зателефонувати, але й досі не зявилась, а зима ця якась незрозуміла то хуртовина, то каша й болото. Думки крутилися в голові, коли вона несподівано перечепилася й ледь не впала на мокрий асфальт.
Вона озирнулася між ногами прошмигнула руда дворняшка. Худа до прозорості, ребра стирчать, шерсть свалилася клаптями.
Куди ж ти прешся, лихо ти моє! вирвалося у неї.
Собака навіть не обернулася. Неслась так, ніби десь її чекали. В зубах тримала якийсь черствий шмат хліба.
Цуценят, мабуть, десь заховала, буркнула Оксана Іванівна. Весна скоро, всі плодяться.
Вона поправила торбу і рушила далі, але тривожне відчуття не відпускало. Наче щось тут не те.
Наступного дня все повторилося. Та ж руда побігла подвірям, той же шмат у зубах, той же маршрут до покинутої хати в кінці двору, де жила колись баба Мирослава. Після її смерті вже з півроку хата стояла непроглядна і спустіла.
Оксано Іванівно, дивися знов твоя знайома! вигукнула сусідка Галина з балкону. Щоранку одне й те саме. Де ж вона ту їжу дістає?
Яку їжу?
Та ж видно в зубах несе. По смітниках риється, мабуть. Цуценят годує, мамин інстинкт.
Ти впевнена, що цуценят?
А кого ще? Весна ж під носом, природа бере своє.
Оксана Іванівна кивнула, але думка застрягла голкою. Логічно цуценята. Але щось ніби не стикувалось.
Русявка прослизнула в щілину кривого тинa й зникла у дворі пустої хати. Оксана Іванівна завмерла.
“Що я, справді? підбадьорила себе. Піду подивлюсь. Усе одно весь двір це обговорює.”
Вона обережно пролізла у ту ж щілину. Тин сумно захитався, але витримав. Усередині бурян по пояс, биті шибки, іржава каструля.
З глибини двору почувся тихий, ледь чутний скигліт.
Оксана Іванівна наблизилась на звук, обійшла напіврозвалений сарай і застигла.
Русявка сиділа біля старої будки. Перед нею лежала велика чорна собака з посивілою мордою, прикована коротким іржавим ланцюгом до стовпа.
Сліпа.
Очі туманні, білуваті, тіло виснажене, шерсть у ковтунах. Вона лежала на боці, ледь дихаючи.
Русявка обережно поклала перед нею хліб, підштовхнула носом і завмерла.
Чорна нашарпала хліб і жадібно почала їсти. Русявка сіла поруч, не махаючи хвостом, просто мовчки дивилася.
Коли хліб скінчився, руда ніжно лизнула чорну в морду й лягла поряд.
Оксана Іванівна не могла зрушити з місця. В очах запекло.
“Господи… Та вона ж її щодня годує. Голодна а ділиться!”
Скільки вона стояла не памятала. Від того стану вивело лише прямий погляд рудавої, в якому читалося: Ну що, стоїш? Іди або допомагай.
Зачекай ледь чутно прошепотіла Оксана Іванівна.
І кинулася додому так швидко, як не бігала з молодості. Коліна протестували, боки ломило, але не зупинилась.
Вдома наскладала у торбу все їстівне варену курку, кашу, ковбасу, схопила миску з водою й побігла назад.
Картина не змінилася: русявка лежала поруч із сліпою.
Ось, тримайте, спотикаючись на колінах, видихнула Оксана Іванівна.
Курку поклала перед русявкою, та навіть не торкнулась. Дивилася тільки на чорну.
Що ж ти, дурна, сама гладати маєш, дивись, яка худа…
Тут Оксана Іванівна зрозуміла. Переклала мясо до морди сліпої. Та пожвавішала, захоплено почала їсти.
Русявка ковтнула слину, не доторкнулась. Терпляче чекала.
Доки чорна не наситилася, лише тоді обережно взяла залишки.
Ось так… тихо мовила Оксана Іванівна.
Обидві довго пили воду. А вона дивилась на них і витирала очі.
А ти чого плачеш? пролунав голос Галини.
Вона стояла у проломі тину, вражено спостерігаючи.
Ось кого вона годує, відповіла тихо Оксана Іванівна. Не цуценят.
Галина мовчала лише сердито харкнула.
Хто ж її так покинув?
Мирослава, певне. Привязала а померла, і забули всі.
Уже півроку тут
Півроку сидить одна. Тільки ця руда і навідується. Кожен день годує.
Галина обережно присіла, погладила русявку.
Мудра ти, подруго добра.
До вечора у дворі зібрався майже весь підїзд. Хтось приніс їжі, хтось старі коцики. Чоловіки намагалися перекусити ланцюг той грубий, міцний.
Болгарку треба, вирішив дядько Олексій. Завтра донесу.
Зранку він прийшов із інструментом, люди знову зібралися.
Обережніше, Олексійовичу! керувала Галина. Не налякай бідолашну!
Болгарка зазвучала, посипалися іскри. Чорна собака здригнулася, спробувала підвестися.
Ланцюг впав.
Тепер вільна, зітхнув Олексій, витираючи піт.
Оксана Іванівна обережно опустилася поруч із звільненою, погладила її по голові.
Ну що, підеш зі мною додому? Я тебе нагодую. У мене тепло. І руду теж заберу обох заберу.
Чорна ледве помітно завиляла хвостом, наче все зрозуміла.
Оксана Іванівна спробувала підняти її не змогла, важка.
Давайте я допоможу, делікатно мовив дядько Олексій, взявши собаку на руки. Куди нести?
У третій підїзд, квартира двадцять один.
Коли ішли через двір, сусіди мовчки розступалися, дивилися їм услід. Русявка йшла поряд, не відставала ні на крок, з піджатим хвостом.
Не бійся, тихо прошепотіла Оксана Іванівна, обох заберу.
Біля підїзду вже стояли стандартні чергові бабусі з лавочки.
Оксано, ти що, до квартири собак ведеш? незадоволено протягнула одна.
Веду, коротко кинула вона.
Та вони ж блохасті! Брудні! Вонятимуть!
Помию.
А сусіди що скажуть?
А що скажуть?! раптом голосно вигукнула Оксана Іванівна, аж сама злякалася. Півроку ця собака тут на ланцюгу сиділа сліпа, голодна! І ніхто не помітив! Тільки ця руда помітила. А ми що? Ходили повз!
Голос задрижав і урвався. Вона тяжко вдихнула. Бабусі замовкли, опустили очі.
Я не знала, тихо пробурмотіла одна. Мирослава померла, про собаку й забули
Ото й воно! Оксана Іванівна витерла сльози. Нікому не було справи.
Вона повернулася й зайшла в підїзд. Дядько Олексій поруч, руда біля ніг.
Вдома Оксана розстелила на підлозі стару ковдру, Олексій поклав чорну акуратно.
Ну ось, полегшено видихнув він. Я чимось допоможу?
Дякую, сама впораюсь.
Двері зачинились. Оксана вперлася в них спиною. Русявка сіла поруч із чорною і уважно вдивлялася у хазяйку. У тих очах така щира подяка, що серце стиснулося.
Ну гаразд, зітхнула Оксана. Давайте знайомитись. Я Оксана. А ви хто?
Русявка тихо гавкнула.
Ти будеш Руся. А ти, вона глянула на чорну, будеш Маруся. Домовились?
Поставила миску з кашею та мясом перед Марусею. Та обережно понюхала, але не бралася їсти нова обстановка лякала.
Давай, Оксана взяла шматочок, піднесла до морди.
Маруся акуратно взяла з рук.
Оце молодчинка, прошепотіла Оксана. Їж, їж.
Вона годувала її повільно, по шматочку, терпляче й ніжно. Руся сиділа поруч, а тоді несподівано поклала голову Оксані на коліна. І вона зрозуміла це довіра, це вдячність.
Увечері зателефонувала Галина.
Як там собаки? Живі?
Живі, втомлено відповіла Оксана. Сплять обидві.
А ти чого не спиш?
Не можу. Думаю.
Про що?
Оксана помовчала.
Про те, що ми, люди, часом гірші від тварин. Собака і та про другу не забула. А ми повз ходимо. Не бачимо. І не хочемо бачити.
Оксано, та заспокойся
Не можу! вигукнула вона. Соромно! Соромно перед цією собакою!
Вона поклала слухавку, опустилася поруч із сплячими, обняла коліна і тихо заплакала.
Минув тиждень. Маруся поступово набиралася сили. Спочатку лише лежала і потроху їла, потім почала підводитись незграбно, хитко, але стояла. Руся незмінно трималася поряд, мов поводир.
Оце ж у тебе поводир, Марусю, казала Оксана. Кращого не знайти.
Історія розлетілась по всьому двору Галина постаралася.
Чула про Оксану Іванівну? перемовлялися бабусі. Двох собак під дах забрала!
Ой, чула. Одна сліпа, півроку на ланцюгу сиділа…
А друга годувала її, прикинь?
Бути не може!
Галина каже сама бачила!
Коли Оксана гуляла з собаками, люди зупинялися. Хтось посміхався, хтось лише хитав головою.
Молодець, Оксано, якось мовив Олексій. Людина.
Яка там людина, відвернулася вона. Ось Руся ото людина. Я просто вчасно не пройшла повз.
Одного вечора постукали у двері. На порозі стояла молода дівчина.
Добрий вечір, ви Оксана Іванівна?
Я. А ви?
Мене Дарина звати. Я чула про ваших собак, як ви їх врятували. Можу допомогти? Я ветеринар. Можу безкоштовно оглянути Марусю.
Оксана розгубилась:
Даром?
Так. Просто хочу допомогти.
Проходьте.
Дарина довго уважно оглядала Марусю, потім сказала:
Вона старенька. Зір не повернути. Але жити буде. Якщо доглядати.
Як саме?
Ось вітаміни, ось для суглобів, це мазь для лап. Я напишу, як давати.
Скільки винна?
Нічого, усміхнулася Дарина. Це подарунок. Від мене й від усіх, хто почув вашу історію.
В очах Оксани знову защипало.
Дякую
Це вам дякую, Дарина погладила Русю.
Коли за дівчиною зачинилися двері, Оксана сіла на диван. Маруся вляглася у ніг, Руся поряд. І вперше за багато років Оксана відчула: вона дійсно комусь потрібна.
І це було справжнє щастя.
