Ой лишенько, тату, як тебе зустрічають! А для чого тобі той санаторій, як у себе вдома такий «повний пансион»?
Коли Дмитро протиснув у долоні Єви металеву низку істотних ключиків було якесь відчуття падіння твердинь. Жоден український актор так гаряче не мріяв про Шевченківську премію, як Єва тихо марила своїм Дмитром із власною хаткою на горизонті.
Єва, самотня тридцятипятирічна, все частіше кидала погляд крізь скло на вуличних котів як на братів у безнадії та на запилюжені вітрини «Все для вишивки».
А тут зявляється він одинокий, заповзливо витратив молодість на офісну біганину, домашній борщ на лляній скатертині, ранкові зарядки поміж тополь, і вічне самошукання на тлі хмар, ще й без дітей, як вічний студент.
Єва загадувала такий подарунок ще з двадцяти мабуть, десь високо нарешті звернули увагу на її натяки.
Це останнє моє цього року відрядження, і тепер я весь твій, промовив Дмитро, передаючи їй ключі, наче дивний дар. Тільки барлога моя не лякай, пошепки додав, я тут тільки ночую, а вдень вилітаю у далекі світи.
Він полетів крізь часові пояси всіма вихідними, а Єва взяла щітку, крем і рушила дивитись, яке те житло.
Вже на порозі її зустрічали труднощі. Дмитро попереджав, що замок трошки «упертий», але Єва не очікувала аж на таке.
Вона штурмувала двері сорок хвилин: то ловила їх на хитросплетіннях, то ніжно вставляла ключ, то суворо штовхала як у забавці біля гаражів, порадами яких ділились колись однокласники.
І тут на шум відчинилися двері сусідів.
А чого ви тут ключем гупаєте? прозвучав певний жіночий голос.
Я маю ключі, я не вламуюсь! сердилась Єва, витираючи хустинкою чоло.
А хто ви така, я вас тут не бачила.
Я дівчина господаря! Єва випросталась і стала, як наддніпрянка між двома вербами, але бачила лише вузьку щілинку, в яку проникала бесіда.
Ви? щиро дивувалася жінка.
Так, я. Проблеми якісь?
Ні, просто він ніколи і нікого не водив. Ви так… підмітила сусідка, чим ще більше сподобалася Єві.
Яка «така»?
Та ні, вибачте, замкнула розмову, закриваючи двері.
Єва, вся на емоціях, втягнула ключ, натисла так, ніби хотіла увійти на інший бік реальності, і двері здались.
Уся сутність Дмитра поставала, ніби квітнева паморозь вкривала душу Єви. Самотність молодої людини так і просилася у монастир голо, просто, майже святиня.
Бідолаха… Ти ж забув, як пахне затишок, подумала Єва, оглядаючи це скромне житло.
З іншого боку, вона раділа: жіноча рука тут не торкалась жодної стіни. Єва тут була перша.
Довго не терпіла, вискочила у найближчу «Мрію» за візерунчастою шторкою, яскравим килимком у ванну, прихватками й рушниками.
В магазині її понесло: до шторки й килимка додались аромати, мило із лавандою, коробочки для всього на світі.
«Та хіба це нахабство прикрасити житло дрібницями?» подумки заспокоювала себе Єва, причепила другий візок до першого.
Замок більше не мав сили; він став схожим на воротаря після невдалого матчу на донбаському льоду.
Вже до ночі Єва за допомогою кухонних ножів вивертала замок, а на ранок летіла в «Епіцентр». Ножі теж замінювала. А ще ложки, виделки, дощечки, серветки. І штори вже рукою подати.
У неділю о другій дзвонив Дмитро з далеких земель:
Я там, у роботі, ще на кілька днів, дзвонив, а в трубці був усміх. Мені тільки радість, якщо ти привнесеш у мою хату трохи затишку!
До речі, затишок Єва вже везла у пакунках, розкладаючи все як у генплані на будівництві. За роки самотності все це назбирувалось, тепер просто збігало разом, як весняний паводок.
Коли Дмитро вернувся, з старої аскетичної хати залишився тільки павук на вентиляції. Єва хотіла й його прогнати, але, побачивши його стурбовані вісім очей, передумала хай живе, як символ поваги до недоторканного майна.
Житло Дмитра тепер виглядало так, ніби він уже вісім років щасливий у родині, розчарований, а потім знову знайшов нове щастя уже всупереч.
Єва не лише «шла на квартиру», а й оголосила всьому підїзду, що вона тепер головна не має на пальці золотого перстеня, але то таке, чиста формальність.
Спочатку сусіди підозріло зиркали, потім лише знизали плечима мовляв, ваше ж діло.
***
День повернення. Єва накрила справжню українську вечерю, загорнула стрункі форми у святкову сукенку, розставила пахощі й, затемнивши світло, сіла чекати.
Дмитро трохи барився. Єва вже почала перейматися упаковка тиснула, кут болів, заради якого вона стільки півроку качала присідання, і раптом у дверях ключ.
Замок новий, просто підштовхни! кокетливо кинула вона. Сором відкидала стільки працювала з хатою, все їй пробачать.
Аж тут приходить SMS від Дмитра: «Ти де? Я вдома. Квартира нічого не змінилася. Друзі казали косметики буде гора, а тут все, як було».
Єва це повідомлення побачила значно пізніше. Бо в цю хвилину в квартиру увійшли пятеро зовсім чужих людей, як з химерної сни: двоє парубків, двоє школярів і старий дід, який моментально пригладив залишки волосся.
Ого, тату, яке тут прийняття! Навіщо тобі той санаторій, якщо вдома все як у «Затишку на двох»? сказав молодик, але жінка, мабуть його дружина, одразу зробила йому зауваження.
Єва, заціпеніла з двома келихами, хотіла заволати, але ступор тиснув.
У кутку хихотів павук.
Вибачте, а ви хто? пискнула Єва.
Я господар, Адам Матвійович. Ви з поліклініки, перевязку робити? Я ж казав, сам упораюся, відказав дідусь, озираючись на медсестринське вбрання.
Ой, Адаме Матвійовичу, у вас тут так тепло! А це вже щось, раніше як у льоху жили, заглянула за Єву хвилююча дружина молодого. А вас як? Чи не зависокий наш Адам для вас? Він, звісно, поважний, має свою домівку…
Єво…
Як добре людей підібрали, Адаме Матвійовичу! сміялись очі діда.
А де Дмитро? прошепотіла Єва, осушивши келихи в одну мить.
Я Дмитро! вискочив хлопчина, років вісім.
Е ні, тобі ще рано бути Дмитром, сказала мама, відправляючи дітей з чоловіком у машину.
Мабуть, я помилилась квартирою… Це ж Бузкова, вісімнадцять, квартира двадцять шість?
Ні, це Буковинська, вісімнадцять, дістав руки дід, готовий до розпакування сюрпризу.
Так, Єва тяжко зітхнула, переплутала. Заходьте, я поки вийду, треба зателефонувати.
Вона схопила телефон, заскочила у ванну, обгорнулась рушником, як равлик, і тоді побачила СМС від Дмитра.
«Дмитре, я вже йду, просто затрималась у магазині», відписала Єва.
«Добре, чекаю. Можеш прихопити пляшку червоного», надіслалось у відповідь.
Єва була готова принести те червоне у собі взяла килимок, зняла шторку, дочекалась, поки незнайомці мандрували кухнею, й вислизнула з ванної.
Швидко зібрала речі у поліетиленовий пакет і вилетіла з квартири.
***
Розкажу, але не зараз, пояснила Єва свій вигляд, коли Дмитро відкрив двері.
Вона мов у мареві пройшла повз нього, не дивлячись: по дорозі заскочила у ванну, замінила шторку, постелила килимок, а тоді впала на диван і проспала аж до ранку, поки всі стреси й «червоне» не вивітрились.
Прокинувшись, Єва побачила перед собою незнайомого молодика, що очікував пояснень.
Скажіть, а це яка адреса?..
Бутова, вісімнадцять…
