*(Запис у щоденнику)*
Я більше не можу. Що робити з моєю літньою матір’ю?
Не знаю, скільки ще витримаю. Спочатку здавалося — переживу. Що це лише важкий період, що любов та терпіння допоможуть. Але зараз я на межі. Емоційно, фізично, морально. Можливо, хтось засуджуватиме мене за ці слова. А хтось зрозуміє, бо сам через це пройшов. Хочу розказати свою історію — не для виправдання, а просто щоб виговоритися.
Мене звуть Ганна, я — молодша донька в родині. Старший брат, Іван, на три роки старший. Мати народила нас у зрілому віці: його — у сорок два, мене — у сорок п’ять. Батьки довго не могли завести дітей, і коли нарешті це сталось, мати вважала нас справжнім дивом. Ми були для неї сенсом життя. І попри різницю у віці з іншими матерями, вона давала нам усе — турботу, тепло, освіту.
Коли мені було шістнадцять, помер батько. Для нас з братом це був жахливий удар, але для матері — кінець світу. Вона ледве оговтувалася, і я, як могла, підтримувала її. Іван поїхав навчатися, а потім перебрався до Німеччини — працювати, будувати кар’єру, заводити родину. Ми залишилися вдвох. Я — і мати.
З того часу минуло багато років. Зараз їй сімдесят дев’ять. І я все ще поруч. Тільки тепер це вже не просто мати. Це людина, яка потребує постійного догляду. Майже цілодобового. І я не справляюся.
Вона забуває прості речі. Залишає увімкнени праску, не вимикає плиту, може покласти чайник у холодильник, а ковбасу — у шафу. Я вже сто разів казала, що не треба мені допомагати — я все зроблю сама. Але вона продовжує — з добрих намірів, зі звички, з бажання бути корисною. Тільки це більше заважає, ніж допомагає. А мені соромно сказати: «Мам, не роби цього», — бо я бачу, як їй боляче від того, що вона стала безпорадною.
Нещодавно сталося найгірше. Вона вийшла на вулицю й не повернулася. Забула, куди йде. Забула, де живе. Ми шукали її майже чотири години. Я обдзвонила всіх знайомих, оббігла квартал, ледь не збожеволіла. Знайшла її випадково — сусідка побачила її в іншому районі й подзвонила мені. Мати була збентежена, змерзла, налякана. А я — виснажена, зламана, порожня.
І це — не виняток. Це стало повсякденністю. Постійна напруга. Постійний страх, що щось трапиться. Постійна відповідальність. Я не можу розслабитися ані на хвилину. Прокидаюся серед ночі від шерехів. Не їжджу нікуди. Я не живу — я існую. Я — не донька, я — доглядальниця. І це повільно, але невпинно знищує мене.
Але ж у мене теж є родина. Чоловік, діти, онуки. Я їх усіх люблю, жила для них. Але зараз на моїх плечах — мати. І я відчуваю, як втрачаю сили. Я втомилася. Я вигоріла. Плачу вночі, бо не знаю, що робити далі.
Я навіть не можу промовити вголос: «Куди віддати маму?» Саме це слово — «віддати» — лунає як зрада. Ніби я не рідна, а чужа. Але ж є ж будинки для літніх. Є пансіонати з доглядом. Чому я не можу подумати про це без почуття провини?
Тому що нас так виховали. Тому що мати — це святе. Бо вона народила мене, виростила, берегла. І тепер мій обов’язок — бути поруч. Але обов’язок — не вирок. Не хрест. А у мене відчуття, ніби на шию повісили камінь і сказали: «Неси, поки не впадеш».
Брат допомагає грошима, дзвонить, співчуває. Але він — за кордоном. Він не бачить, як мати плаче вночі, як плутається у трьох соснах, як називає мене ім’ям бабусі. Він не бігає у паніці районом, коли вона не повертається з магазину. Він не збирає уламки тарілок, які вона розбиває. Він живе спокійно. А я — тут. У цьому будинку. У цьому замкнутому колі.
Не знаю, що робити. Просто хочу дихати. Прокинутися без тривоги. Поїхати до доньки, не боячись, що за цей час мати спалить хату. Я не прошу багато. Просто трішки життя. Трішки тиші. Трішки себе.
Можливо, хтось засуджуватиме мене. Скаже, що я — погана донька. Що матір треба носити на руках до кінця. Але нехай спочатку сам так поживе рік, два, п’ять. А потім скаже, як це — бути живою людиною, але не мати права на відпочинок.
Я не хочу відмовлятися від матері. Я хочу, щоб їй було добре. Щоб про неї піклувалися, щоб вона була в безпеці. Хочу її любити, а не боятися. Але зараз — я просто не можу. І якщо є місце, де їй буде краще, де їй допоможуть, де вона буде під наглядом, — може, варто про це подумати?
Не знаю. Чесно — не знаю. Але я більше так не можу.
*(Завершуючи цей запис, усвідомлюю: іноді любов — це не про подвиги, а про здатність знайти компроміс між чужим щастям і своїм. Навіть якщо це боляче.)*
