Огромна ведмедиця несамовито застукала у двері хати лісника: старий чоловік обережно відчинив, навіть не підозрюючи, для чого дикій звірині потрапити сюди і що станеться далі…
Довгі роки він жив сам на околиці великого лісу. Колись це подвіря постійно було сповнене сміхом приїздили друзі, іноді родичі, біля будинку стояли машини, а вечорами чулися розмови за столом. Але згодом усе зникло. Дружина пішла у вічність, а син переїхав далеко у Львів і майже не писав листів. Будинок біля озера став по-особливому тихим, навіть порожнім.
Старий звик до самотності. Щоранку вибирався на ганок, вдивлявся у міцні темрява сосняку, слухав, як вітер кружляє в гілках, та підкладав дрова у стару піч. Час від часу десь далеко проходили олені, а то миготіли руді лисиці, утім жоден звір не підходив так близько.
Того ранку він прокинувся ще до світанку. Спочатку подумав, що вітер ударив гілкою у двері. Та тоді почувся глухий звук, ніби хтось сильний та важкий намагається увійти на ґанок.
Старий накинув теплу ватянку й несміливо відчинив двері. І застиг на місці.
На порозі стояла величезна ведмедиця. З її пащі валував пар, а на густому хутрі іскрився сніг. Та найдивніше було інше.
Вона тримала у зубах маленьке ведмежа.
Звір не гарчав і не показував зуби. Ведмедиця спокійно стояла та вдивлялася в чоловіка. У цих очах не було люті тільки тривога й благання про допомогу.
Серце старого гупало, наче кувалда. Кожен на його місці гримнув би дверима і забився у куток. Розум нашіптував саме це.
Та щось у її погляді втримало його. Він дуже повільно, з обережністю, ступив крок назустріч. Ведмедиця обережно поклала дитинча на сніг.
І в ту саму мить лісова гостя зробила те, що допомогло старому нарешті зрозуміти, чому вона прийшла саме до нього.
Малесеньке ведмежа ледве ворушилося.
Старий схилився до малюка й одразу помітив на лапці тонку металеву петлю. Це була браконьєрська пастка, що глибоко врізалася у шкіру. Ведмежа було знесилене і важко дихало.
Старий обережно розтиснув вірьовку, визволивши лапку. Потім він підняв маленьке тіло, відніс у будинок, поклав біля гарячої печі, вкрив його старою вовняною хусткою і почав обережно зігрівати й розтирати, аби повернути життя.
Ведмедиця весь цей час сиділа на ганку та не відходила ні на крок.
Невдовзі ведмежа слабо заворушилося і відкрило очі. Старий узяв його на руки та виніс на двір.
Ведмедиця наблизилася, обережно взяла власну дитину і несподівано торкнулася мокрою мордою рукави чоловіка.
Після цього вона повільно озирнулася й пішла у глиб лісу.
Наступного дня старий чоловік знайшов у хащах ще кілька схожих пасток. Усі до останньої він прибрав і забрав подалі.
Після цієї зустрічі він кожного дня знову виходив у лісові стежки як це було колись багато, багато років тому…







