Ой, слухай, хочу тобі розповісти одну історію про нашу знайому Оксану. От уяви собі: гарна, розумна, вже майже сорок, а досі сама Ну знаєш, як буває: і освіта, і хороша робота в Києві з класною зарплатою, а щастя жіночого так і не зустріла.
Батьки її Галина Петрівна і Микола Дмитрович, все переймалися донькою. Звісно, більше морально допомагали, бо й самій Оксані не раз було не шкода їм і грошенят підкинути, але вони завжди: Та ти краще заощаджуй, доню! Колись пригодиться, як своє щастя знайдеш!, повторювали вони.
Щодня вони жаліли свою Оксанку, коли вона затомлена приходила з роботи: Та кому ти ще, бідолашна, крім нас з татом, потрібна? Оце як нас не стане тобі ж зовсім одна тяжко буде! Треба ж, доню, своє щастя шукати!, зітхала мати. А тато Микола додавав: Ось не стане нас і не буде кому вислухати тебе.
І так вони втрьох щовечора сідали біля телевізора рік за роком, день у день. Така вже трохи нудна рутина, що аж позіхати хочеться.
Особливо кумедно було чути від тата: Ось як не стане нас, бо Оксана у них зявилася, коли їм обом лише по девятнадцять було. Гаряче одружилися з великої любові! Трохи ранувато, як на такий старечий тон, погодься?
З Оксаною під час університету крутив роман один хлопець Сергійко. Добрий такий, але трохи незграбний і смішний. Куди не піде щось зачепить, перекине, розібє. Мати його називала Сергійко розбита чашка або ходяча катастрофа. Тато теж жартував показував, як Сергійко невміло ловить усе, що падає.
Не твоя це доля, Оксанко! мяко налаштовували вони її. Це ж невдаха все в нього валиться з рук!. І таки, крапля за краплею, Оксана й справді почала сумніватись у Сергійкові.
Хоча батьки й помилилися. Сергійко той ще закінчив університет, відкрив свою адвокатську контору, одружився на дівчині, для якої вся його незграбність справжній шарм. А живуть вони тепер за містом біля Вишгорода, у власному будинку, і їм добре.
А батьки Оксани все вмовляли: Оксаниному щастю ще вулицями ходити, знайдеш!. Та сімя у Оксанки, якщо чесно, тепла, дружна. Оце кілька місяців тому навіть усі разом в Єгипет літали відпочивати. Тепер вечорами фотографії переглядають, згадують, як купалися, куштували місцеву кухню добрий відпочинок!
Саме там, у Шарм-ель-Шейху, Оксана познайомилася з чоловіком Юрієм з Білорусі. І тут батьки взялися до улюбленої справи кепкувати: Ой, несподівано нам тут курортний роман з білорусом підвалився! сміялася Галина Петрівна. А Микола Дмитрович, надувши живіт подушкою, ходив кімнатою й пародіював, яким велетнем є той Юрій.
Оксані аж кривдно стало за хлопця: він не гладкий, просто великий, та й цікаво з ним було багато розповідав про зорі, навіть показував на пляжі. І Оксана простягнула йому номер, всупереч мудрим словам батьків. А от коли вже вдома продовжили спілкуватися, мама їй: Курортні романи це несолідно! Нічого доброго з того не буває!.
І хоч ні в Юрія, ні в Оксани сімї не було, важливо одне знайомство було на курорті. Не те, доню, шукай краще своє щастя, а ми тобі завжди допоможемо!, казав тато.
Влітку їздили на дачу під Обухів. Ліс, річка, чай під яблунею, шашлики біля альтанки усе своє, та ще й сусіди заходили, розмови заводили. Якось до сусідів приїхав їхній син Сашко з маленьким сином Іванком, десь пяти років. Обидва як дві краплі води: світле волосся, сині очі, веснянки, і вушка стирчать однаково.
Сусіди потім розказали: дружина Сашка покинула його, пішла до якогось заможного князька, а син йому був не цікавий ну, дуже вже батька нагадує! Ото так і лишився Сашко з малим.
Оксані обидва дуже сподобалися. Було в них щось справжнє, людяне, тепле. Між нею та Сашком ніби іскра пробігла, а Іванко до Оксани одразу приліпився.
Звичайно, Галина Петрівна не втрималась: Сашко усього моркву зїв, а одну лишив мабуть, його батьки навмисне сюди запросили, щоб із тобою познайомити!. А тато додав: Та він невдаха хіба гарного чоловіка кидають з дитиною? Оксанка вперше не погодилася: Тату, якраз у тому й суть: до хорошого чоловіка не страшно дитину залишити!. Але Галина Петрівна заперечила: Ні, ти шукай своє щастя! Нам би своїх онуків няньчити, а не чужих
Слово за слово, батьки замкнулися в собі, перестали навіть із сусідами спілкуватися, а колишніх друзів ще й добряче пообзивали аж усі вечірні посиденьки розсипались як пісок. А батьки Оксани залишились сидіти під яблунею й жалітися на свою долю мовляв, не дає Господь донці щастя Так і минуло літо в смутку.
А Оксана полюбила Сашка й Іванка всім серцем, та й батьків теж дуже любила. Ну як їх образити?! Совість мучила і що полюбила не того, кого вони уявляли. Так і повернулися втрьох у квартиру.
Батьки, аби не засмучувати доньку, восени навіть і не згадували про Сашка та Іванка. Ні в жарт, ні всерйоз.
Аж поки одного дощу Оксана не знайшла на вулиці руденьке кошеня таке смішне й нещасне, завмерло під колесом біля підїзду. Маленьке, мокре й таке беззахисне, ні мами, ні домівки. Оксані воно нагадало Іванка: і самотність схожа, і беззахисність. І замість того, щоб пройти повз, вона підібрала кошеня, затулила своїм тілом, занесла додому. Витерла, нагодувала молочком.
Ледь кошеня підросло, до кухні приперся Микола Дмитрович із газетою, а за ним Галина Петрівна. Склали руки, глянули на того пухнастика і тільки злість на обличчях: Та він нам зараз всю квартиру забруднить! Меблі зіпсує, шпалери пошкрябє! Птіцю, доню, в притулок, а не до хати!, влаштували вони сцену.
Та малий він ще, ми його привчимо! Он який гарненький! Оксана стала на захист, але батьки стояли на своєму: Ні і ні!
Тоді Оксана просто забрала кошеня й вийшла з дому. Їй так прикро було: ні чоловіка, ні дітей, а навіть кошеня завести і тому не можна? Захотіла свого куточка, хоч найменшого! Замість притулку завернула в агентство нерухомості, швидко знайшла собі квартиру щоб із тваринами можна!
Отут і почалося її нове життя. Вперше Оксана відчула, що може бути господинею. Кошеня назвала Веселкою. І з кожним днем ставало на душі все спокійніше й тепліше. Все пригадувались Іванко й Сашко.
І тут дзвінок: Оксано, привіт! Це Сашко. Іванко хоче тобі щось сказати! пролунало у слухавці. Мале щось там белькотів: Оксанко! Ми за тобою скучили! Приїдь до нас у гості! Ми з татом чекаємо!
Я приїду. Тільки можна, я з Веселкою? питає вона.
Та хоч із цілим зоопарком! Кажи адресу ми зараз заїдемо! віджартовується Сашко.
Ось так Оксана й знайшла своє щастя. Незважаючи ні на що, вона стала щасливою з Сашком, Іванком і кішкою Веселкою. А скоро у Іванка зявиться братик чи сестричка вже яка різниця! Батьки? Оксанка їх не забула, часто їм телефонує, ділиться новинами, каже, що у неї все добре.
Може, Галина Петрівна і Микола Дмитрович ще зрозуміють щастя не завжди буває таким, як мріється. Але якщо воно є то жити хочеться і любити всіх навколо.
І тоді, може, ще пощастить потримати ті маленькі ручки онуків і почути тупіт маленьких ніжок по квартиріА якось зимового вечора, коли в Києві мело так, що не видно було нічого за вікном, Оксана з Сашком сиділи на кухні, лагідно посміхаючись один одному, а Іванко встигав одночасно годувати Веселку й малювати щось різнокольоровими олівцями. Дзвінок у двері несподівано, ніби хтось пам’ятає їхню адресу з дитинства. На порозі стояли Галина Петрівна з Миколою Дмитровичем, обидва трішки сором’язливі, тримаючи в руках пакунок з пирогами й смішну іграшку хутряну мишку для кішки.
Та ми, бачиш, так просто, у гості… незграбно посміхнувся Микола Дмитрович, а Галина додала, Скучили вже за вами, онуків хочемо побачити, й… Веселку вашу!
Усі разом сіли за стіл: пироги, чай, щасливі розмови, сміх. І якась невимовна легкість розлилася по хаті наче сніг, що замітає все старе й залишає лише блискучі доріжки до нових днів. Галина Петрівна ніжно притисла до себе Іванка, Микола простягнув руку Сашкові: «Дякую, що ви наша Оксанка стала така щаслива. Оце й є наше найбільше багатство».
І Оксана зрозуміла: справжнє щастя коли навіть найзапекліша зима може поступитися місцем теплу любові. Бо іноді для великого дива досить відчинити двері й просто впустити до хати Веселку.
