Весілля не буде
Згадую той вечір у старій київській квартирі, як сьогодні. Оленка завмерла на порозі моєї кімнати, коли побачила мене у весільній сукні та сама, біла, з вишитими маками, яку я раз по раз приміряла перед дзеркалом. Була мені тоді двадцять сім, а очі світилися легким, ледь вловимим спокоєм ніби вірила нарешті, що щастя не оминуло й мій дім. Оленка, щира, як завжди, не втрималась:
Господи, ти справжня красуня! вигукнула вона, не відводячи погляду. Я така рада за тебе, Роксолано! Нарешті ти змогла відпустити те минуле, розкрити серце для нового, забути про Сашка. Тримайся, ти велика молодчинка!
Я відчула, як обличчя моє сіпнулося. Усмішка обірвалася, ніби нитка вишивки, і я заспішила розстібати ґудзики на боці сукні.
Краще зніму, пробурмотіла я, намагаючись не дивитись на подругу. До весілля лиш два тижні, не дай Боже щось трапиться таке вже не знайдеш.
Оленка винувато прикусила губу і я відразу збагнула, що торкнулася забороненого. Навіщо згадала Сашка? Особливо тепер, коли після всіх нелегких років доля подарувала мені гідного чоловіка, якого мої батьки прийняли, наче свого. Хіба варто було ворушити давні болячки? Бо Сашко не вартував і сльози, яку я колись про нього зронила.
Колись я щиро вірила: ось він, мій єдиний. Здавалося, наші стосунки витримають усе. Але щось помалу почало руйнуватись Він віддалявся, зникав, часом критикував кожен крок, навіть ті, що колись так хвалив. Зрештою, відговорив мене від хорошої посади у фінансовій установі, а коли випала можливість стажування у Варшаві фактично заборонив їхати. Я мовчки підкорилась, щиро думаючи, що так треба, все для сімї.
Мої тато з мамою не розуміли, що зі мною діється я ставала чужою, закривалася, відсторонювалася від усіх. Варто було заговорити про Сашка, як починався скандал. А він усе підливав масла: Рідні тебе не розуміють, вони руйнують нашу любов. Не дивно, що на якийсь час я практично перестала спілкуватись з батьками.
А потім він просто зник. Без дзвінка, без пояснень, не залишив навіть записки. Лиш рана в грудях і синочок, якого я вирішила народити за всяку ціну.
Маленькому Сашкові щойно виповнилося чотири, він ріс допитливим, не по роках кмітливим хлопчиком. Виховували його переважно мої батьки бабуся Оксана та дідусь Петро. Вони так його любили, водили у гуртки англійської мов, плавання, навіть у дитячий театр ляльок. А я Я частенько навідувала Сашка, але більше ніж на годинку залишатися не могла.
Причина була проста й болюча: він надто нагадував мені його батька той самий погляд, кучеряве темне волосся, усмішка. Коли брала на руки, душа розривалась навпіл. Любила до нестями і водночас відчувала пекучий біль. Доводилось інколи відвертатися, ніби шукаю щось у торбі, а сама крадькома вити сльози.
Особливо гостро це відчувалося отої днини, коли я вкотре забирала сина з рідної хати. Хлопчик захоплено складав деревяний пазл з хатинкою і деревцем.
Мамо! скликав він мене, дивися, я вже майже склав! А ось тут буде наш Бровко!
Я сіла поруч, переконуючись, що посміхаюся.
Молодець, сину, акуратно складаєш.
І тут він зненацька глянув на мене з-під лоба:
Мамо, а де мій тато? У всіх у садку є, у мене нема
Мене скувала крига, але голос змусила звучати спокійно:
Тато зараз далеко, синочку, але він знає про тебе.
А чого не дзвонить? вперто не відступав він. Я би показав йому, як шнурки навчився завязувати!
Занадто зайнятий ледве вичавила я, ховаючи сльози. Але я певна, він тобою пишається.
Сашко задумався ненадовго, а потім жваво продовжив гратись. А я мовчки гладила його по голові, вдихаючи запах його волосся і берегла цю хвилину, коли моя дитина була поруч і була просто щаслива.
Та хоч як я намагалася залишити спогади в минулому, все одно ніяк не могла відпустити Сашка-старшого. Щоразу ловила себе на думці: а якщо з ним сталося щось страшне? А якщо весь цей час шукав можливість повернутись, але не міг? Мама намагалася мене від того віднадити, говорила, що треба жити далі й думати про дитину. А друзі казали прямо: Він тебе покинув настав час рухатись вперед! Але я вперто відмовлялася прийняти очевидне.
Щоб не збожеволіти, занурилась у роботу й виховання сина. Інколи писала у соцмережі повідомлення, переглядала сторінки спільних знайомих, зверталась до знайомих з проханням про пошук та все марно. Доля мене не шкодувала.
Минуло пять зим і пять весен, перш ніж зявився хтось, хто змусив моє серце знову відчувати тепло. Звали його Андрій ми познайомились на дні народження у Віти, нашої спільної знайомої. Андрій відразу сподобався: надійний, спокійний, він справляв враження справжнього чоловіка. З ним я була собою, не треба було кривити душею, робити вигляд, ніби все гаразд, коли боляче. Якщо хотілось мовчати мовчав зі мною, якщо хотілось сміятись жартував смішніше за всіх.
Андрій дбав, допомагав з побутом (о, він міг навіть борщ зварити!), цікавився моїми справами, що було для мене велика підтримка. Найбільше мене вразило, як він знайшов спільну мову з моїм Сашком. Уже з першої зустрічі став другом для хлопчика, майже одразу заговорив із ним їхньою дитячою мовою. З часом почав водити на футбол у наш двір, читати на добраніч повчальні казочки з українських книжок.
А одного вечора, коли я прийшла провідати Сашка до батьків, побачила, як Андрій і мій малюк малюють щось кольоровою крейдою біля ґанку. Андрій тоді спокійно сказав: Я би хотів стати йому справжнім татом. Якщо ти дозволиш, я готовий його усиновити. Це дуже зворушило і хоч розуміла, що таких чоловіків мало, справжніх і чуйних, все ж минуле не відпускало.
Розповідала про це Оленці й якось навіть зізналась:
Я подорослішала, промовила нишком, складаючи сукню в коробку, і вже ясно усвідомлюю: час відпускати почуття до Сашка. Буває, шкодую, що й синові дала його імя тоді не хотіла слухати чужих порад Як ви терпіли мене, не розумію!
Оленка взяла мене за руку:
Плануєш забрати Сашка до себе?
Так, відповіла я впевнено. Андрій навіть наполягає. Пропонує змінити хлопчикові імя, каже, так і мені буде легше. І все одно доведеться переписувати свідоцтво після усиновлення.
Я дивилась через вікно, по шибці котився дощ.
Але, мабуть, треба радитись із сином. Він же до імені звик.
Чудова ідея! підхопила Оленка. Можеш запропонувати йому кілька варіантів так легше буде звикнути до нового.
Не знаю Роздумаємо. Є ще трохи часу.
Зізнаюсь душа все ще тяглась до Сашка. Я намагалася переконати себе в протилежному, та в глибині серця не відпускала його, хоч добре розуміла: нічого доброго з цього не буде. Батьки все більше віддаляли від мене дитину, друзі натякали, що пора схаменутись, а я Я ніби жила у спогадах, а реальність проходила повз мене.
Тієї миті, коли Оленка ненароком згадала Сашка, я з-під руки вже не ридала. Проговорила просту правду: Пора відпустити. Але чи була я готова? Чи могла по-справжньому бути щасливою з Андрієм?
Адже, як би не був добрим і терплячим Андрій він не Сашко. Я жила спогадами.
Якби тільки Сашко повернувся… Я все віддала б, щоб знову бути з ним…
***************************
Весілля не буде! оголосила я Оленці, ледь не танцюючи від емоцій. Ми розходимося назавжди як кораблі у морі!
Андрій дивився на мене розгублено до весілля залишалось рівно сім днів, уклали угоди з рестораном, розіслали запрошення а тепер така заява.
Як це не буде? ледве вимовив він. Роксолано, поясни мені, що сталося?
Я не могла йому пояснити як слід, металась кімнатою, збирала речі у серці вирувало бажання щось змінити, втекти, знайти щастя там, де залишила його багато років тому.
Сашко повернувся! випалила я, не дивлячись на Андрія. Моє обличчя аж палало щастям. Він зявився несподівано, ми все обговорили… Я досі не вірю!
Вперше за пів року мої слова звучали переконливо й навіть трохи безжально:
Дякую тобі за все ти хороший, Андрію, але я не можу більше жити так. Тільки з ним я по-справжньому відчуваю себе живою…
Він зблід, на його обличчі застиг біль, розгубленість:
Ти вже говорила з ним? Що він сказав? Які виправдання вигадував цього разу?
Він нічого не виправдовувався, різко відповіла я. Його батьки настояли на навчанні у Кракові, він не міг попередити мене… Був у шоковому стані і повернувся лише тепер, аби все налагодити!
Я пригадала ту телефонну розмову з Сашком: Я знав, що це виглядає жахливо, але вибору не було… Все це час думав лише про тебе… Зараз усе буде інакше!.
Я горіла надією Як тепер розповісти про це Андрієві? Він лиш стояв і мовчки слухав, навіть не намагався перебити. Я зібрала валізу, розпрямила плечі й промовила:
Прошу, не пиши мені, не телефонуй. Моє рішення остаточне!
Він стояв посеред кімнати, здавалося, забув дихати. Я вийшла, навіть не озирнувшись.
***************************
На порозі світлого львівського підїзду я стояла з валізами, сповнена мрій, уявляючи зустріч. Сашко відкрив двері на обличчі його проступило здивування й ще щось суміш нерішучості та напруги. Я ступила крок назустріч.
Сашку, я вирішила все Ми будемо разом!
Роксолано, почекай він завагався, різко став серйозним. Ти, напевно, не знаєш. Я одружений вже два роки. І я щасливий з дружиною.
Я отетеріла. Не вірилось: цього не мало статися. Мої речі впали з рук. В голові ніщо не вкладалося.
Як?! Ти ж дзвонив, писав
Я дзвонив, щоб попрощатися як слід. Ми обоє маємо право на нове життя. Я перепрошую, якщо замінила твої надії на щось інше
Я не могла стримати емоцій: кричала, вимагала пояснень, а він спокійно, але твердо закрив переді мною двері.
Я блукала Львовом, аж поки ноги не принесли до підїзду Андрія. Довго стояла, наважуючись подзвонити.
Відчинив не одразу. Його обличчя було камяним, байдужим.
Андрію Пробач, я зробила страшну помилку. Зрозуміла, що лише ти мені потрібен. Не порівнюватиму, не згадуватиму про Сашка Прийми мене
Він мовчав і лише після кількох хвилин похитав головою:
Я більше не вірю, що ти можеш бути зі мною щиро. Ти пішла, навіть не роздумуючи. Пробач, але краще так.
Він зачинив двері, а я повільно осіла на сходи й гірко плакала. Ці сльози уже не були сльозами образи чи жалю це було усвідомлення того, що загубила все: і надію, і кохання, і себе.
Такі ось часи, такі ось уроки Минуло стільки років а мов учора болить, коли згадую.
