Колись він забрав у мене дві котлети й сказав, що мені варто схуднути. За шість років шлюбу я народила трьох діточок, а тепер боюся залишитися сама.
Мені тридцять шість. За ці роки я стала матір’ю трьох чудових дітей: Тарасику — п’ять, Соломійці — три, а найменшому, Данилкові, лише півроку. Завжди мріяла про велику родину, але й уявити не могла, якою важкою буде ця дорога — фізично, морально, по-людськи. Життя перетворилося на безкінечний біг, де я завжди на останніх силах.
З Олександром ми зустрілися, коли мені було майже тридцять. Усі подруги давно були заміжні, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома, та й то сама. Аж раптом з’явився він — високий, статний, з харизмою. Тоді він уже обіймав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи не думала, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.
Про серйозність його намірів я зрозумла, коли він сам представив мене своїй матері. Марія Степанівна — жінка лагідна, інтелігентна, відразу прихилила мене до себе. Вона була в захваті й майже сама підштовхнула сина до весілля. Побралися ми швидко, майже стрімко. А потім почалася низка декретів.
Спершу народився Тарасик, і я пішла з роботи. Потім — Соломія, а за нею Данилко. Так і не повернулась до професії. Усі діти на мені: старші не ходять до садочка, Тарасик — на гуртках, Соломію вчу сама, а весь час — із малим на руках. Люблю їх усіх, вони чудові, але в мене вже не лишилося ані сил, ані… себе.
Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила до залу, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірня істерика, і так по колу. На спорт немає ані часу, ані сил. А якщо й спробую — тут же прибігають діти, тягнуть за руку, лізуть на коліна.
Саня спочатку жартував. Кликав мене «булочкою», «моєю гарненькою ведмедицею». Та потім жарти щезли. А згодом — і терпіння.
У п’ятницю ми сіли вечеряти. Я поклала на тарілку три котлети. Він глянув, мовчки узяв дві й повернув на пательню.
— Тобі варто схуднути. Якщо я захоплюся іншою — це буде лише твоя провина, — кинув він спокійно, не дивлячись у вічі.
Я завмерла. Ніби хтось ударив мене у груди. Я розумію, що змінилася. Що втомилася. Що стала не тією, у кого він закохався. Та чи ж я винна в тому, що віддала себе родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, другий не їсть броколі, а третій знову загубив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трішки розуміння?
Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе йде на дітей, гуртки, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Саня добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звісно, він має виглядати оА потім я глянула йому в очі й усвідомила: якщо він не бачить мене завтра, то й сьогодні я йому вже не потрібна.
