Він запізнився на десять років
Я все зробив правильно. Так мені здавалося, поки піднімався сходами на третій поверх давньої хрущовки на вулиці Лісовій у Києві. У кишені пальта лежала маленька оксамитова коробочка з ювелірної крамниці «Рубін», і я раз у раз доторкався до неї пальцями, мов перевіряв, чи вона ще там. Каблучка була недешева, я вибирав її майже годину, продавчиня разів пять приносила різні підноси, а я все вибирав, уявляв, як зрадіє Дарина. Вона мала б зрадіти. Десять років це взагалі не жарти.
На сходовій майданчику запахло чиїмось супом та котячим туалетом. Я зморщився і натиснув на дзвінок. Листопад цього року був особливо лютий: з самого ранку сипав мокрий сніг, і я не міг ніяк зігріти руки. Переступав з ноги на ногу, знову торкався коробочки у кишені.
За дверима щось дзенькнуло. Потім почувся чоловічий крок, важкий, впевнений. Я не одразу зрозумів, що це означає, просто відзначив це і завмер.
Двері відкрилися.
На порозі стояв незнайомець. Мабуть, років під сорок пять, невисокий, кремезний, у домашній фланелевій сорочці та темних штанах. Дивився на мене спокійно, без подиву так можуть дивитися хіба що на листоношу або сусіда, якого раніше не бачили.
Вам кого? тихо запитав він.
Я кліпнув.
Мені Дарину. Вона вдома?
Чоловік кивнув, не сходячи з місця, і повернув голову в бік квартири:
Дарцю, до тебе.
Пройшло кілька секунд, мені вони здалися дуже довгими. Потім у прихожій зявилася Дарина. Вона була в домашньому кремовому светрі, волосся зібране, без макіяжу і вигляд мала, як не дивно, ще кращий, ніж я памятав. Не яскравіший, не святковий інший, якийсь тихий спокій світився зсередини.
Вона побачила мене й на мить завмерла. Я не зміг нічого прочитати на її обличчі: ні радості, ні образи. Просто щось закрите і стримане.
Вітько, сказала вона. Не треба було приходити.
Я відкрив рота і тут-таки знову закрив. Глянув на чоловіка поруч, потім на Дарину.
Хто це? спитав я, вже розуміючи, але не хотів визнавати.
Це Ігор, спокійно відповіла вона. Він тут живе.
Ось так буває у житті. Інколи пояснювати нічого не потрібно. Достатньо однієї фрази, сказаної без тремтіння, без жалю й без сліз. Просто констатація факту. «Він тут живе». І ти стоїш на сходовому майданчику в своєму пальті, з каблучкою у кишені, і відчуваєш, як по спині пробіг холод, незважаючи на те, що з квартири тягнуло теплим та пахло борщем.
Я розпізнав цей запах відразу. Борщ. Справжній, зі свеклою та часником, такий, як вона варила на річниці наших зустрічей, коли я приходив із пляшкою вина, сідав на кухні й спостерігав за її метушнею біля плити, думаючи: ось є така людина, яка чекає, яка готова, яка не піде.
І я дарма думав саме так.
Не піде, говорив я собі всі ці роки. Куди вона дінеться, їй вже тридцять пять, потім тридцять сім, а там майже тридцять вісім. Кому вона потрібна, окрім мене. Я був впевнений, як і ті, хто ніколи свою впевненість не перевіряв.
Дарцю, зачекай, сказав я. Мені треба з тобою поговорити. Серйозно.
Чую тебе, відповіла вона. Говори.
Не тут, я кивнув на Ігоря.
Ігор не рушив з місця. Стояв збоку, виглядав так, ніби уся ситуація його стосується, але поспішати і нервувати не планує. Я відчув до нього якусь різку неприязнь не зовсім злість, радше дратування з домішкою страху.
Ігор знає, хто ти, промовила Дарина. Можеш говорити.
Я помовчав. Витяг з кишені коробочку. Вона була темно-синя, оксамитова, з золотим тисненням «Рубін» на кришці. Протягнув її Дарині.
Я прийшов, щоб зробити тобі пропозицію, сказав я. Ми вже давно мали це зробити. Знаю затягнув. Але хочу, щоб ми одружилися.
Дарина подивилась на коробочку. Не взяла. Підняла очі на мене і те, що я там побачив, неприємно здивувало: не образа, не тріумф, не злість, а якесь втомлене співчуття.
Прибери це, Вітько, тихо сказала вона.
Дарино…
Прибери. Прошу.
Я сховав коробочку назад у кишеню. Рука тремтіла помітив не відразу.
Все? майже різко спитав, бо по-іншому не міг.
Все, сказала вона. Пробач, що так вийшло. Але ти мав знати: рано чи пізно все зміниться.
Ти могла б хоч сказати мені.
Я казала багато разів. Не буквами, а по-іншому казала. Ти не чув.
Ще секунду вона дивилася на мене, потім ледь кивнула, ніби завершила якийсь внутрішній діалог, і промовила:
Прощавай, Вітько.
Двері закрилися. Не гримнули просто тихо зачинилися, клацнув замок. Я почув, як у квартирі задзеленчало щось тарілка або ложка, знову запахло борщем, а потім усе стихло.
Я простояв на майданчику ще три хвилини. Потім спустився вниз, вийшов на вулицю, сів у свій сірий «Ланос», яким пишався, і довго сидів, дивлячись, як на лобове скло падає мокрий сніг.
Каблучка в кишені пекла крізь тканину.
Перші кілька днів після візиту я переконував себе: все ще можна виправити. Я був людиною, яка звикла вирішувати питання. Працював у будівельній компанії «Граніт», займався комерційною нерухомістю, знався на переговорах, умів наполягати на своєму й досягати цілей. Життя навчило мене: будь-яку проблему можна вирішити, якщо знайти підхід.
Отже, треба знайти підхід.
Подзвонив їй наступного дня. Взяла слухавку відразу це трохи здивувало.
Нам треба поговорити, сказав я.
Ми вчора поговорили.
По-людськи поговорити. Побачитись.
Навіщо, Вітько?
Не можеш ось так просто викреслити десять років. Стільки ж пройдено разом.
Пауза. Потім вона сказала:
Я нічого не викреслюю. Це було. Але я живу тепер, не тоді.
З ним?
Так.
Ти його півроку знаєш, Дарино!
Я тебе знала десять років, спокійно відповіла вона. І що?
Я не знайшов, що відповісти. Вона попрощалась і поклала слухавку. Я ще довго сидів із телефоном у руці, намагаючись зрозуміти де помилився. Не зрозумів.
Через три дні замовив у квітковому салоні «Нарцис» на бульварі Шевченка розкішний букет сто одна біла троянда з еустомою. Курєр відвіз букет просто до неї на роботу в бібліотеку на вулиці Березній, де Дарина була завідувачкою відділу. Обрав саме робоче місце думав, що перед людьми вона розгубиться, розчулиться, щось зрушиться.
До букета доклав записку: «Вибач. Я був дурний. Дай мені шанс».
Ввечері вона написала: «Більше не принось квітів на роботу. Мені соромно».
Я перечитав тричі. Соромно. Не «дякую», не «зворушено», не «подумаю». Просто незручно.
Я відклав телефон і вийшов на кухню налити чаю. Стояв біля вікна й дивився на мокру, голу Лісову, тьмяні ліхтарі, мокрий асфальт. Холод з вулиці нібито проник всередину, хоча батареї гріли.
Я почав згадувати, як усе було. Без спроб виправдатися просто згадував. Познайомилися на тридцятиріччя друга, їй було двадцять вісім. Я щойно почав у «Граніті», гнався за карєрою та грошима. Дарина сподобалась одразу. Не закохався одразу, але зачепила. Тиха, розумна, не порожня, вміла слухати, вміла мовчати поруч рідкість.
Зустрічалися. Серйозності я не поспішав додавати, вона не тиснула. Я думав, їй так теж зручно. Напевно, не питав достатньо уважно.
Бувало, казала: «Вітько, а як ти це уявляєш нас із тобою, через рік, через пять?» Я відповідав розпливчато: «Все нормально буде, живемо, для чого квапити події?» Вона переставала питати. Я думав, це згода.
Були Нові роки іноді з нею, іноді з друзями. День народження її у лютому я завжди памятав, але деколи тільки дзвонив, не приїздив, казав, що багато роботи. Вона відповідала «гаразд», а я думав: ось, людина розуміє цінність роботи.
Тепер, біля вікна з чаєм, думав трохи інакше.
Вона чекала. Всі ці роки чекала, що я скажу щось визначальне. А я не казав, бо думав, що все і так ясно, що нічого не треба. І якщо чесно, частинка мене завжди тримала дверцята прочиненими а раптом трапиться хтось яскравіший, ліпший. Я не те щоб спеціально я ніколи до кінця не вибрав. А вона чекала вибору.
А поки чекала виросла.
Це я зрозумів не відразу. Для цього треба було кілька тижнів коли вже надивився на неї заразну-іншу: не тривожна, не мякенька, не дивиться на мене запитально. Дивиться прямо, відповідає коротко, без пояснень зайвих. Наче щось у ній розправилось.
Я подзвонив своєму давньому приятелю Льоні, з яким ми товаришували ще з університету.
Слухай, вона живе з якимось мужиком, сказав я. Уже півроку.
Ти щойно дізнався? здивувався Льоня.
Так, я помовчав. Ти знав?
Щось чув. Думав, ти в курсі.
Не був
Ну, Льоня помовчав. Вітько, ти й сам особливо її не балував. Може, воно й логічно.
Я не став далі говорити. Попрощався, вимкнув.
Логічно. Льоня хотів, мабуть, як краще. А я не хотів чути про логіку. Хотів розібратися, як виправити.
Наступний мій крок, певне, був найкумеднішим з усього, що я зробив за ті тижні, хоч тоді так не думав. Я подзвонив їй і сказав:
Вийди на хвилин пять. Я під твоїм підїздом.
Пауза. Потім:
Навіщо?
Просто вийди.
Вона вийшла. У куртці, в шапці, руки в кишенях. Я стояв біля підїзду, і, як вирішив заздалегідь, став на одне коліно прямо на мокрий тротуар, дістав коробочку з «Рубіна» й протягнув знову.
Було мінус вісім. Повз проходила якась жінка з собакою, подивилась, усміхнулась. Я подумав, що Дарина теж має щось відчути.
Вона подивилась три секунди і сказала:
Встань, будь ласка.
Дарцю
Встань. Простудишся.
Я встав. Коліно було мокре відразу відчув. Коробочка назад у кишеню.
Ти не розумієш, сказав я. Я серйозно. Я готовий. Хочу родину з тобою.
Десять років тому теж хотів? спитала вона не докірливо, радше як запитання, на яке вже знала відповідь.
Я тоді про це не думав, як зараз.
Знаю, сказала і знову це звучало по-доброму, хоч і втомлено. Я не злюсь. Чесно. Просто все. Немає вже того, що було. Я тепер інша.
А якщо я скажу, що кохаю тебе?
Поглянула на мене. Відвела погляд.
Це не допоможе, промовила. Бо слова нічого не важать, якщо за ними нічого немає. Ти зараз любиш, бо втратив. Це не те саме, ти ж знаєш.
Жінка з собакою пішла. Ліхтар мигав, щось із проводкою. Дарина стояла у темній куртці, і раптом я зрозумів, що не знаю навіть розміру цієї куртки, не знаю, коли вона її купила, чи любить вона зиму За десять років не вивчив елементарного.
Іди додому, сказала вона тихо. Уже пізно і холодно.
Повернулася й зайшла. Двері зачинилися з глухим металевим звуком.
Я ще постояв. Пішов до машини.
У грудні знову дзвонив разів зо пять. Відповідала, але коротко, не грубо, просто стримано. Один раз я став говорити, що спільне минуле не можна викидати на смітник. Вона погодилася: не можна, але й жити у минулому не хоче.
Іншим разом спробував на жалість, сказав, що не сплю, все валиться з рук, не знаю, як бути.
Вислухала. Сказала:
Вітько, це мине. Ти впораєшся ти сильний.
Мені від цього не легше.
Я знаю. Але не можу допомогти так, як ти хочеш. Це не в моїй силі.
У серці щось різке: я спитав:
А твій Ігор, ти взагалі його знаєш? Звідки він, чим займається, хто такий?
Знаю, відповіла просто.
Півроку знаєш
Ти думаєш, за півроку не можна зрозуміти людину?
Я не відповів.
А за десять можна? так само спокійно.
Знову нічого сказати. Пробурмотів, попрощався.
Тоді й виникла ідея, якою потім соромився. В інтернеті знайшов приватне детективне агентство «Щит», вони перевіряють людей. Не одразу наважився довго крутився, доводив собі: маю право знати, з ким живе жінка, яку люблю.
Офіс «Щита» як усі: бліда вивіска, навпроти ринку. Прийняв мене Сергій Петрович втомлений та лисуватий.
Все ясно, сказав він, вислухавши. Біографія, місце роботи, фінанси, соціальні контакти, судимість стандартний набір. Можемо ще два тижні поспостерігати.
Слідкуйте, сказав я.
Яка ціль? Хочете щось знайти?
Просто хочу знати, хто він.
Сергій Петрович кивнув, узяв завдаток, розпитав, що знаю про цього Ігоря.
Через півтора тижня подзвонили:
Ігор Миколайович Соколов, сорок шість років. Майстер-наладчик на заводі «Техмаш». Розлучений, доросла донька, підтримує стосунки. Має квартиру на Оболоні, зараз живе у вашої знайомої. Судимостей немає. Великих боргів немає. Веде спокійний спосіб життя, у вихідні з донькою; буває разом із Дариною. Причини для занепокоєння не виявлено.
Я замовк.
Зовсім нічого?
Абсолютно. Звичайна людина.
Подякував, розрахувався і повертався в офіс. По дорозі все не міг второпати: звичайний собі чоловік, без амбіцій, не багатий, не видатний не за моїми мірками ідеал. Але вона з ним, борщ варить, майбутнє планує.
Я не міг зрозуміти, чому це так болить.
Наступного тижня я знову подзвонив їй. Справжньої причини вже сам не усвідомлював: просто знову потягнуло до тієї царапини.
Він майстер-наладчик на заводі, сказав я.
Пауза.
Звідки ти знаєш? і в голосі раптом зявилася гострота.
Я збагнув, що зайшов надто далеко. Відступати не було куди.
Я перевіряв.
Довга тиша. Потім: голос твердий, як дерево:
Вітько, це вже занадто. Ти слідкував за ним?
Я хотів знати.
Для чого?
Щоб зрозуміти, чим він тебе взяв!
Так не зрозумієш, сказала вона. Там це не написано.
Дарино…
Не дзвони мені більше. Будь ласка. Це моя прохання.
Справді?
Так. Якщо набереш іще, я перестану відповідати.
Вона поклала слухавку.
Я сидів у машині і відчував щось нове, холодніше навіть за образу чи злість. Земля стала менш твердою під ногами.
Я все одно подзвонив. Під Новий рік, коли місто вже мерехтіло вогнями, у магазинах грала музика, у всіх метушня. Стояв у супермаркеті «Зоряний», з корзиною, і накотило. Набрав її.
Не відповіла.
Написав смс: «З прийдешнім. Пробач за все».
Відповідь через годину: «І тебе теж».
Я так і не зрозумів, що в тих словах. Прощення? Ввічливість? Просто по-людськи? Зберіг це повідомлення і не раз перечитував.
Новий рік зустрічав у Льоні з його дружиною і кількома знайомими. Пив помірно, сміявся в паузах. Льонина дружина Оксана дивилась на мене з тією обережністю, як на того, хто пережив щось невеселе.
О першій ночі вийшов на балкон. Січень був морозний, небо ясне, десь далеко бахкали салюти. Я стояв і думав а де Дарина? Може, вдома з Ігорем. Може, теж святкують, пють шампанське, сміються з чогось свого. Можливо, борщ на свято зварила.
Я думав: що робив торік? Поїхав з друзями в Яремче на гірськолижний курорт. Подзвонив їй аж першого січня, коли вже майже пройшло похмілля. Привітав швидко. Вона сказала тільки «і тебе» я не звернув тоді увагу, як мало було у відповідь.
Льоня вийшов слідом.
Все гаразд?
Ага.
Не схоже.
Думаю, відповів я.
Про неї?
Про те, як так сталося.
Льоня мовчав. Потім стиха:
Вітько, ти колись думав, що вона теж на щось чекала? Усі ці роки?
Тепер уже думаю.
Що їй було нелегко.
Розумію.
Вона хороша, сказав Льоня просто. Завжди казав тобі.
Казав, підтвердив я.
Ще трохи постояли на морозі.
У січні я таки ще раз подзвонив їй. Я знав вона просила не дзвонити, але була одна річ, яка не давала спокою. Вона взяла слухавку, на подив.
Ти ж мені казала Я памятаю. Ти не раз говорила, що хочеш родину, визначеності. А я робив вигляд, що не чую.
Так, сказала.
Чому раніше не пішла? Чого так довго чекала?
Довга пауза, я вже майже подумав, що не відповість. Але відповіла тихо:
Бо кохала. Бо вірила, що змінишся. Бо жаль було полишати те, що вже є, навіть коли розумієш, що цього мало. Люди довго чекають, перш ніж визнати, що чекати вже нічого.
А потім?
Потім одного разу зрозуміла, що вже чекаю не тебе, а когось, ким ти, можливо, станеш. А такого не існує. Є ти, такий, як є. І треба було прийняти рішення.
І ти прийняла.
Так. Не одразу й не легко. Але прийняла.
Я трохи помовчав.
Він хороший, цей Ігор?
Не вагаючись:
Дуже.
Ти щаслива?
Ще пауза:
Я спокійна, сказала вона. Може, це і є щастя. Коли не чекаєш чогось поганого, коли поряд людина, яка не йде. Коли можна просто жити, не відчуваючи себе зайвою чи обтяжливою.
Щось всередині стиснулося.
Ти думала, що ти зайва мені?
Часом так, рівно відповіла. Коли скасовував плани в останню мить. Коли на свята їхав до друзів, а не до мене. Коли уникнув питань про майбутнє Дрібниці але їх багато.
Я мовчав.
Я не для того кажу, щоб образити, додала. Ти хороший, Вітько. Просто не мій.
Не мій. Три простих слова і все стало остаточно.
Гаразд, сказав я. Прости, що потурбував.
Ти не турбуєшся, сказала вона. Ти просто розбираєшся з собою. І це правильно.
Попрощався. І вона попрощалася. Цього разу в її голосі було щось тепліше не жалість, а швидше повага. Як до того, хто все ж наважився спитати.
Після цієї розмови я більше не дзвонив. Не тому полегшало, ні. Просто все стало зрозуміліше. Не «все добре», а «тепер ясно, яку форму воно має».
Я став інакше думати про час. Завжди думав, що маю його запас, як гривні на рахунку витрачу пізніше. Тридцять ще молодий. Тридцять пять ще встигну. Сорок потім серйозно подумаю. Поки я так рахував дні хтось інший просто жив і не чекав. Не більш мудрий, не далекоглядний просто жив. Прийшов до Дарини і сказав потрібні слова.
У лютому проїжджав Лісовою по справах і притормозив біля її будинку. На третьому поверсі вікно світиться, хтось проходить по кімнаті. Я не роздивився хто й одразу поїхав далі.
У березні до мене на роботі підійшов колега Денис щойно освідчився дівчині. Показував усім каблучку, розповідав, який ресторан і як це було. Я слухав, кивав, вітав. Денис спитав, який у мене вигляд.
Який вигляд?
Задуманий.
Просто думаю.
Про що?
Про те, що все треба робити вчасно, відповів я.
Денис засміявся й пішов розповідати іншим.
Весна цього року настала рано. Наприкінці березня вже було тепло, сніг швидко зійшов, місто стало світліше. Я сидів увечері на кухні з кавою і дивився у вікно на першу травичку.
Я думав про ключі.
Дивна думка, але зявилась так. У неї була запасна пара ключів від моєї квартири шість років тому дав. Вона ними ніколи без попередження не користувалась. Я й забув про ті ключі. А мій ключ від її квартири так і не зявився і не просив, і вона не пропонувала. І тільки тоді я зрозумів: це теж про щось говорить. Не про недовіру просто для неї я завжди трохи гість.
Або я сам так зробив.
У квітні ми випадково зустрілись у книжковому магазині «Сторінка» на Саксаганського. Я зайшов купити ділову книжку, яку порекомендували. Вона стояла біля полиці з романами, у світлому плащі, дивилась щось виглядала відкрито, легко.
Ми побачили одне одного. Вона кивнула. Я підійшов.
Привіт, сказав я.
Привіт.
Секунда паузи. Вона не напружилася, не відсторонилася просто дивилася, немов би на приятеля, з яким колись ділила минуле, але не має до нього ні болю, ні радості.
Як ти? спитав я.
Добре. А ти?
Нормально. Працюю.
Ясно.
Пауза вже не була ніяковою порожньою.
Влітку з Ігорем їдемо на море, сказала вона. Ніколи не була в Чорноморську, ось хочемо спробувати.
Цікаво, відповів я. Не знайшов інших слів.
Вона посміхнулася й відразу вибрала книжку з полиці.
Щасти тобі, Вітько.
І тобі, сказав я.
Вона пішла до каси. Я ще три секунди дивився їй услід, потім попрямував у відділ ділової літератури. Взяв потрібну книжку, переглянув і купив. Вийшов на вулицю.
Квітень був теплий, сонячний, дерева зеленіли. Я стояв біля входу до книгарні, дивився на людей. Багато хто мав отой весняний вираз злегка розгублений і щасливий.
Вона вийшла через кілька хвилин пройшла повз, ще раз кивнула і пішла до зупинки. Легка хода, плащ майорить, книжка під пахвою. Обернулася раз, бо задзвонив телефон, відповіла, сміялася.
Я дивився доти, поки вона не зникла за рогом.
Потім дістав з внутрішньої кишені маленьку коробочку. Я досі її носив із собою навіть не знаю для чого. Відкрив. Каблучка блищала на сонці, проста й гарна, з невеликим діамантом. Добре вибраний подарунок.
Закрив коробочку. Сховав у кишеню.
Пішов до машини.
Увечері сидів у своїй квартирі на Центральній, яку купив чотири роки тому і якою так пишався. Гарна, велика, як я хотів. Усе в ній було на своїх місцях. Але була всередині якась особлива тиша, якої раніше не помічав.
Я думав: що таке впустити час? Не глобально, а дуже конкретно: тримаєш щось живе і тепле, а потім відпускаєш, бо здається, що воно нікуди не дінеться. А воно йде. Не зі злістю, не з біганиною дверима просто йде, бо життя не стоїть, воно росте або сохне, а вона вибрала рости.
А я що вибрав?
Я вибрав зручність. Вибрав мати когось не віддаючи всерйоз. Не ризикувати певністю, не говорити вголос, що може стати забовязанням. Думав, це мудро. А зараз думаю: це страх. Не злий, не запланований просто страх, який я називав іншими словами.
Каблучка лежала на столі. Я дивився довго.
Потім встав, поклав коробочку в ящик столу. Закрив.
Налив води. Випив.
За вікном квітень жив власним життям теплий, гомінкий. На дворі кричали діти, десь лунала музика, пахло землею і торішнім листям.
Я підійшов до вікна, сперся чолом і заплющив очі.
Ось і все, думав я. Ось як виходить. Десять років і все не так, як думав. Не запасним варіантом була вона а я сам заганяв себе в кут, вважаючи, що маневрую. Поки думав, що вільний вона здобула справжню свободу. А я чую чужу весну.
Не знаю, що буде далі. Мабуть, життя піде як завжди робота, переговори, відрядження, нові люди, може, колись хтось ще. Можливо, я навіть чомусь навчуся хоч люди кажуть, що вчаться на помилках, та творять нові. Можливо, просто памятатиму.
Я підвівся від вікна, сів на диван.
Дарина зараз вдома, думав я. Можливо, щось готує. Або читає книжку, яку купила. Ігор поруч спокійний чоловік у фланелевій сорочці, який відкрив і дивився на мене не злісно, а просто прямо, тому що йому не потрібно було нічого доводити чи боятися. У нього є те, чого в мене з нею не було: впевненість, що прийшов вчасно.
І не заздрив Ігорю не те щоб зовсім не заздрив, щось нило Але більше заздрості була інша відчуття схожа на повагу: до неї, до того, як вона все вирішила. Не скандалом, не помстою, не показною радістю просто жила, виросла, вибрала.
Згадав, що вона сказала тієї зими біля підїзду: «Ти зараз кохаєш, бо втратив. Це не те саме любити, коли все добре, але не обираєш».
В яблучко.
Я сидів у тиші своєї правильної квартири й думав: скільки разів міг обрати інакше. На третій рік, на пятий, на сьомий Щоразу на день народження у лютому, щороку на Новий рік, коли їхав у Карпати замість бути поруч. Коли вона обережно питала про майбутнє а я уникав відповіді.
Можна було вибрати інакше? Можна. Зараз я це розумію, як ніколи. Проблема в тому, що це розуміння прийшло тоді, коли вибору вже нема.
Ось що таке пізнє каяття, думав я. Не гучне і не театральне тихе визнання: час минув, і я його сам відпустив, не беріг, думав: він нескінченний.
Я підвівся, пішов на кухню. Поставив чайник. Дивлячись, як той закипає, думав: треба б навчитись варити борщ. Дурна думка, ні до чого не привязана, просто думка. Усміхнувся своїй гіркоті.
Чайник клацнув.
Я налив чай, додав ложку меду колись читав, що мед заспокоює. Сів за стіл, обхопив горнятко обома руками. За вікном уже було темно, тільки вікна навпроти світилися.
В тих вікнах вирувала чужа життя. Хтось вечеряв, хтось ходив по квартирі, десь миготів телевізор. Звичайні дрібниці але зараз бачиш усе гостріше.
Я думав про ключі. Про те, що не просив у неї ключа до її дому. Можливо, не тому, що не хотів. Просто не думав, що потрібні. А тепер двері закриті і не ключем, а чимось іншим.
Горнятко тепле у долонях. Я так і сидів.
Думав: є речі, яких не повернути. Не тому, що люди жорстокі. Просто час не чекає тільки нам здається, що він завмирає, поки ми вагаємось. А він іде й люди разом із ним, приймають рішення. Якщо зазівся то стоїш біля вікна і дивишся, як хтось поруч із тією, кого ти міг би вибрати, але не вибрав. І це не зрада це просто життя.
Я поставив горнятко.
Тиша за вікном. Квітень добрий, без морозу, вітер лагідний. Просто теплий вечір попереду.
Треба жити далі. Не тому, що стало легше, і не тому, що все зрозумів, а тому, що немає іншого варіанту. Життя не чекає, поки ти розберешся.
І ще подумав: якщо в мене колись зявиться хтось справді важливий ніколи не відкладатиму на потім. Не тому, що став мудрішим а тому, що знаю, як виглядає зачинені двері, у які стукаєш запізно.
Я підвівся. Помив чашку. Поставив на сушарку.
Ось і все, думав я. Ані злості на Дарину, ані на Ігоря, ані на життя. Тільки спокійне, хоч трохи холодне розуміння: так трапилося, так правильно. Може, не для мене, не зараз але правильно.
Вимкнув світло на кухні й пішов у кімнату.
Десь у шухляді лежить маленька оксамитова коробочка. Завтра віднесу її назад у «Рубін». А може, не завтра. Колись, коли буду готовий.
