Той зрадив нас, а тепер хоче повернутися, але мені такого щастя не треба.
З Олегом ми познайомились на моїй першій роботі, у київському офісі. Щойно закінчила навчання, була молодою, наївною, зовсім ще «зеленою». Олег одразу взяв мене під своє крило: допомагав розбиратися в завданнях, пояснював тонкощі, підтримував. Я була йому безмежно вдячна, і моє серце тануло від його уваги.
Незабаром він почав запрошувати мене на обіди, підвозити додому. Старші колеги шепотіли: «Оля, бережись, Олег — той ще кавалер». Але я не зважала. Мені здавалося, вони просто заздряли. Для мене він був ідеалом — добрий, турботливий, найкращий чоловік на світі. Я закохалась, і, схоже, він теж не був байдужий. Через рік Олег зробив пропозицію. Я, не вагаючись, сказала «так». Ми одружились і переїхали до моєї квартири — подарунок батьків ще до весілля.
Спочатку все було як у казці. Але потім я завагітніла, пішла у декрет. За цим — друга вагітність. Дві дитини, безсонні ночі, нескінченні турботи. Я змінилася: набрала вагу, міняла каблуки на домашні тапочки, яскраві сукні — на зручні піжами. Хто ж мене вдома побачить? Олег майже не допомагав із дітьми. Я не хотіла його навантажувати — адже він працює, втомлюється. Сама справлялася, як могла.
Він почав затримуватись на роботі, їздити по вихідних: то відрядження, то «термінові справи». Говорив, що все заради нас, і я вірила. Вірила, поки подруга не розповіла, що бачила Олега в ресторані з молодою брюнеткою — його новою колегою. Донька якогось багатія, з розкішною квартирою в центрі та дорогим авто. Олег не став заперечувати. Зізнався, що у них роман вже півроку, і він йде до неї. «Ти сама винувата, — кинув він. — Перестала бути жінкою. Все твоє — це пелюшки, каші та сусідські плітки. А вона — справжня».
Я була розбита. «А те, що я мати твоїх дітей? Що тягаю на собі дім, не сплю ночами, поки вони хворіють?» — кричала я. Але його це не чіпало. Вона не народжувала, не «псувала» фігуру, спала з маскою для обличчя, поки я годувала малу. Олег зібрав речі і пішов, залишивши мене з двома дітьми і розбитим серцем.
Це була зрада, від якої я ледве не зламалася. Не їла, не спала, не хотіла жити. Дякую мамі — вона забрала дітей, поки я збирала себе по шматочках. Я зрозуміла: заради синів я маю піднятися. Олег не вартий моїх сліз.
Минув час. Я влаштувала дітей у садочок, знайшла нову роботу — повертатися до старого офісу, де все нагадувало про нього, не могла. Схудла, покращала, почала жити заново. І раптом, як грім серед ясного неба, з’являється Олег.
За увесь час він жодного разу не подзвонив, не запитав про дітей. Надсилав мізерні аліменти — і все. Його мати, Галина Іванівна, теж не поспішала бачити онуків, лише інколи дзвонила, питала. Мої батьки були моєю єдиною опорою. Без них я б не впоралася. І ось, коли моє життя нарешті налагодилося, він прийшов.
Я вирішила: заради дітей нехай приходить, він їхній батько. Але вже під час першого візиту стало ясно — діти його не хвилюють. Він розпитував про мене: чи не зустріла когось, як живу. А потім почав залицятися, вмикаючи все своє шарм. Я була в шоці. «Якщо хочеш, приходи до дітей, — різко сказала я. — А мені твоє «щастя» не потрібне». Збрехала, що в мене є чоловік, і життя чудове. І що ж ви думаєте? Олег зник, ніби його й не було. Діти знову стали йому непотрібні.
Тепер дзвонить його мати. Кожен день вона читає мені нотації: «Він опам’ятався, хотів сім’ю врятувати, а ти все зруйнувала, позбавила дітей батька!» Я дізналася правду: його «коханка» вигнала його, знайшовши когось заможнішого. Іти йому нікуди. Галина Іванівна не хоче, щоб син повертався до неї — у неї «своє життя». Ось і вирішили вони «врятувати сім’ю», згадавши про нас.
Але я не дурна. Таке «щастя» мені не потрібне. Я вже наступила на ці граблі і не хочу другого разу. Мої діти заслуговують кращого, ніж батько-зрадник. А ви як вчинили б? Пробачили б заради дітейАле я знаю одне — моє сердце вже закрило двері на замок, щоб біль не повернувся.
