— Сину…
— Перепрошую, але я вам не син. Не треба так до мене звертатися. Мене звуть Олег.
— Олегу… Олеженько… Сину!
Марія Степанівна підняла голову й сумно глянула в обличчя чоловіка, що стояв поруч. У її голосі було стільки надії, благання й розпачу, але Олег мовчав, ніби слова Марії Степанівни його не торкалися.
— Я вас просив не називати мене «сином».
— Та ж я твоя мати! Твоя рідна мати!
— Ти надто пізно про це згадала.
Олег дивився на жінку, що сиділа на лавочці, і згадував своє дитинство. Спогади були болючими, навіть попри те, що з того дня, коли вони востаннє бачилися, минуло більше тридцяти років. Тридцять років! Майже половина життя, і здавалося, що вони більше ніколи не зустрінуться, не заговорять. Але доля розпорядилася інакше.
Два дні тому Олегу подзвонили з невідомого номера. Спочатку він не хотів брати трубку, подумавши, що це шахраї чи надокучливий продавець, але щось усередині підказувало йому, що цей дзвінок не простий.
— Слухаю, — сухо сказав він, — Кажіть!
У трубці почулися шерехи й сторонній шум, і Олег вже збирався відключитися, коли раптом почув нерішучий жіночий голос.
— Це я… вітаю.
— Хто — «я»? — здивовано спитав він і прокашлявся, відчуваючи, як у горлі збирається ком. — Говоріть!
Серце завмерло в грудях, немов готуючись вистрибнути назовні. Відчуття були неприємними, йому хотілося перервати цю розмову, але Олег стримався й міцніше притиснув телефон до вуха.
— Це я… твоя мама.
Перед очима потемніло. Першим бажанням було кинути трубку й заблокувати номер, але він, глибоко вдихнувши, прошепотів:
— У мене немає мами. Ви помилилися номером.
Слова вилітали самі, неконтрольовано й надто емоційно. Він відключився й кілька хвилин нерухомо дивився у екран телефону, відганяючи спогади, що нахлинули на нього. Він сподівався, що цей короткий діалог більше не повториться… але помилився.
Телефон знову завибрував у руці. Марія Степанівна була наполегливою, і те, що це дійсно вона, Олег більше не сумнівався. Вона завжди вміла добиватися свого, і якщо вирішила поговорити з сином, то не відступить.
— Я вже все сказав, — різко відповів Олег, хоча всередині в ньому клекотіло, — Не телефонуйте мені більше.
— Прошу тебе про одну зустріч! Лише одну! Послухай мене!
— Звідки у вас мій номер? — спитав він, звертаючись до неї на «ви». Так було дивно, але інакше він не міг. Для нього вона була сторонньою жінкою. Він давно викреслив її зі свого життя.
— Тітка Галя дала, моя сестра.
Олег скривився. От воно як! І тут мати вмогла добитися свого. Галина Степанівна ніколи б не віддала номер небожа, але, мабуть, сестра умовила її, щоб та позбулася нав’язливої сестри. Оце липучка!
— Я не хочу з вами бачитися, — сказав він, — Не розумію, навіщо це потрібно.
— Мені це потрібно! — гаряче заперечила вона. — Лише одна зустріч, сину!
Він погодився. Розумів: якщо відмовиться, вона прийде додому, чіплятиметься до його дітей, докучатиме дружині. Краще витратити півгодини, ніж потім страждати від її нападів.
Марія Степанівна зникла з життя сина, коли йому було дев’ять. Після її від’їзду хлопчик цілими днями сидів біля вікна в тіткиної кухні, майже нічого не їв і не виходив на вулицю. Галина лаяла небожа, намагалася його втішити, але Олег був певний, що мати не могла його назавжди покинути.
— Вона повернеться! — кричав він, розмазуючи сльози по обличчю. — Вона ж моя мама! Вона мене любить!
— Олеженько, твоя мати не любить нікого, окрім себе. Колись ти це зрозумієш.
Тоді він ненавидів тітку й вважав, що це через неї мати втекла з міста, кинувши його. Але через багато років він був їй вдячний за те, що вона для нього зробила. Бо тітка завжди казала правду про свою сестру, якою б жорстокою вона не здавалася.
Марія з молодості була ефектною й упевненою в собі. Знала собі ціну, вміло поводилася з чоловіками, але до себе не підпускала нікого, крім обраних. Одним з них став батько Олега.
Ігор Васильович був одружений, мав двох дітей, дружину й високу посаду. Але це не зупинило двадцятип’ятирічну Марію. Гроші й зв’язки були її головною метою.
Різниця у віці теж не бентежила. Ігор був старший за неї на тридцять років, але він закохався, доглядав за собою й оточив кохану турботою та грошима. СніВін повернувся додому, обняв дружину та дітей, і зрозумів, що його справжня родина — це ті, хто був поруч усі ці роки.
