Соломія приїхала до пологового будинку у Львові сама-самісінька. Жодної рідні за дверима, жодного стурбованого чоловіка — хіба що медсестра з термометром. Власне, її чоловік Андрій зник кілька місяців тому, щойно дізнався про вагітність. Видно, вирішив, що підгузки — не його покликання.
Пологи тривали довго, але зрештою перший крик новонародженого розітнув палату. Усе обійшлося: малюк був здоровенький, голосний і явно вже вимагав, щоб його негайно загорнули в щось тепле.
Лікар Микола Бондаренко обережно взяв дитину на руки, аби передати її мамі. І тут сталося щось дивне.
Він завмер на пів кроці. Руки ледь помітно затремтіли. Поглянув на немовля, потім на молоду маму — і в очах у нього виблиснули сльози.
— Докторе, усе гаразд? — стривожено спитала Соломія.
Лікар лише кивнув. Якийсь час не міг говорити, а тоді тихим, зворушеним голосом промовив те, від чого Соломія завмерла з розкритим ротом.
А ось і продовження.
На руці в хлопчика була невелика родимка. Лікар упізнав її з першого погляду: точно така сама була в його сина, з яким він уже багато років не бачився. Серце стиснулося, але в хорошому сенсі.
Соломія глянула на нього здивовано й запитала, що сталося.
Лікар глибоко вдихнув, уже не стримуючи сліз, і пояснив: ця родимка — як у його сина, а отже, малюк — його онук.
Соломії здалося, що стіни пішли обертом. Проте біль від самотніх пологів кудись зник, а натомість прийшла тепла й до болю знайома хвиля.
Вона міцно пригорнула сина до грудей, а лікар, зворушений до глибини душі, усвідомив: ця крихітна людина щойно відновила те, що роками боліло в обох.
