**Щоденниковий запис**
— Ти ще тут? Виходьте з моєї квартири, я тепер дружина вашого чоловіка! — різко оголосила білявка біля дверей.
Замок скрипнув незнайомим, тугим звуком. Я штовхнула двері, очікуючи на рідний запах дому — легкий аромат моїх парфумів та ледь помітний відтінок засобу для підлоги. Та замість цього мене вдарив солодкуватий, чужий парфум.
Я завмерла, не вмикаючи світло. Щось було не так.
На вішалці, поряд із плащем чоловіка, висів яскравий червоний светр, якого я ніколи не бачила.
Мої домашні капці, які завжди стояли біля входу, були відкинуті в кут, а на їхньому місці — елегантні туфлі на шпильці.
Серце рвонулося. Я повернулася з відрядження раніше, хотіла зробити сюрприз… Але сюрприз чекав на мене.
Повільно, мовчки, я пройшла до вітальні. На столі стояли свіжі лілії — я ненавиділа їх, у мене алергія.
Роман знав про це.
Поряд лежала розгорнута книжка в блискучій обкладинці. Не моя.
Я взяла телефон. Пальці тремтіли, коли я набирала його номер. Довгі гудки розривали мені серце. Він не піднімав.
На кухні — сліди вечері. У мийці дві чашки з нашого весільного сервізу. На одній — слід яскравої помади.
У голові дзвеніло, мов бджоли. Цього не може бути…
Може, приїхала його сестра з Вінниці? Але чому він не сказав?
Я знову набрала його номер. Знову мовчанка.
Раптом у замку знову зашелестів ключ. Я притулилася до стіни.
Двері відчинилися, і в кімнату увійшла білявка. Вона легко, ніби робила це сто разів, поставила продукти й скинула туфлі.
Обернулася — і побачила мене.
У її очах не було страху. Лише роздратування. Вона оглянула мене зверху донизу.
— Ти ще тут? — спитала так, ніби я була зайвою річчю.
Я не могла відповісти.
Вона хмикнула, схрестивши руки.
— Не повторюватиму. Збирай речі й йди.
Шок змінився холодним гнівом. Я крокнула вперед.
— «Твоя квартира»? Ти при здоровому глузді? Це моя квартира. Моя й мого чоловіка.
Вона засміялася. Різко, неприємно.
— Колишнього чоловіка, — наголосила. — А квартира тепер моя. Ми тут живемо. Тобі незрозуміло?
Вона пішла до вітальні, зняла з дивана плед, який я привезла з Києва, і з огидою кинула його.
— Роман просив без істерик. Він не терпить драм. Тож будь розумною: візьми своє й іди.
Я не вірила своїм вухам.
— Я нікуди не йду, — голос здався. — Викличу поліцію.
— Будь ласка, — знизала плечима. — Що скажеш? Що колишню дружину виганяють? Вони посміються. Усі документи в порядку.
Вона взяла нашу фотографію з комода — ми сміялися в Карпатах.
— Мило, — сказала з фальшивою посмішкою. — Але то сміття. Скоро тут будуть нові фото.
І розбила рамку об смітник.
Це була остання крапля. Я кинулася до неї.
— Ти що собі дозволяєш?!
Вона штовхнула мене.
— Без істерик, — прошипіла. — Роман тебе кинув. Змирися. Він зустрів мене й зрозумів, що таке справжнє кохання.
Я відступила. Вона була впевнена.
Я знову взяла телефон. Не в поліцію. В нього.
Але двері відчинилися.
На порозі стояв Роман.
Він подивився на неї, потім на мене. Байдуже.
— Кохана, що трапилося? — спитав він її.
Мене наче не існувало.
Я поглянула на нього. Гнів застиг.
— Романе, — сказала спокійно. — Поясни.
Він зітхнув.
— Галю, я думав, Віка вже сказала. Ми розлучилися. Місяць тому. Вона моя дружина.
Слова не болить. Вони просто були.
— Розлучилися? — усміхнулася. — Без мого підпису?
— Технічність, — махнув рукою. — Документи ще не готові. Але квартира за шлюбним договором тепер моя. Тобто — наша.
Віка тріумфально поклала йому руку на плече.
— Тож іди, Галю. Без сцен.
Я глянула на них. На їхню впевненість. І усміхнулася.
— Знаєте, у чому ваша проблема? — сказала тихо. — Ви думаєте, що розумніші за всіх.
Я підійшла до шафи, дістала синю папку.
— Ти правий, Романе. Договір є. Але ти, мабуть, був зайнятий «справжнім коханням», аби його читати.
Я відкрила папку.
— Цю квартиру я купила за гроші від бабусі. Ось докази.
У договорі пункт 7, підпункт «Б». Спадкове майно не ділиться. Ніколи.
Роман зблід.
Я повернулася до Віки.
— «Вих
