Бути чи не бути другом?
— Тату, ну що ти викручуєшся, немов дитина! Я ж тобі не в Міністерство недоумків пропоную записатися, а в «Однолітків», — вже півгодини Денис безнадійно намагався оцифрувати батькову особу та запустити його, як цифрового піскаря, у безкрайній океан соцмереж. Та батько чинив опір.
— Не треба мені нічого! — ховав тато кнопковий телефон, на який прийшов уже десятий код активації. — Крутіться самі в своїх мережах, як коропи в ставку, а мене не чіпайте. У мене й так залежностей вистачає — нащо мені ще одна?
— Для спілкування, тату. Знайдеш своїх однокласників, сослуживців, побратимів, будеш з ними розмовляти…
— Не дай Боже! — у жаху батько викинув телефон у вікно. Та слава Богу, не розбився — поверх був перший. — Там половина вже на тому світі! Встигну ще з ними поспілкуватися.
— Ну так інша ж половина жива. Ось з нею й веди бесіди. Бо крім мене й Оленки ти лише з телефонними шахраями балакаєш.
— І на відміну від вас, вони мене слухають! Вчора з менеджером Марічкою з виправної колонії номер вісім три години пробалакали. Знаєш, як їм там нелегко додаткові послуги громадянам пропонувати після відбою?
— Ти можеш хоча б спробувати? Тиждень. Обіцяю: якщо не сподобається, я від тебе відчеплюся.
— Добре. Але тоді ти підеш зі мною на футбол у травні, — поставив умову батько.
— Я тобі вже казав, що під час матчу буду у Львові у відрядженні, — ці слова Денис промовив уже на вулиці, шукаючи телефон у кущах під будинком.
— Ти казав, що, може, й не поїдеш, — висунувся у вікно батько.
— Може, й не поїду. Я тобі пізніше скажу. Гаразд, дай мені п’ять хвилин, я зараз усе організую. Будеш, як нормальна людина, з усім світом спілкуватися.
Син повернувся з знахідкою та сів за старенький комп’ютер.
— Потрібен мені, світ цей ваш…
— Ти щось сказав?
— Реєструй давай, цифровий ділок.
Ідею з «Однолітками» давно просувала дружина Дениса, якій свекор любив подзвонити у найнепідхідніший момент і завести бесіду на півгодини. По-перше, нехай іншим розповідає свої нудні байки по сто разів на день. А по-друге, може, рідше виходитиме на вулицю. А то цих дідусів вічно тягне кудись у захід сонця. Підуть за хлібом за акцією — і шукай їх потім по всій області з собаками.
— Ти взагалі-то про мого батька говориш, — нагадував Денис.
— Ну так я по своєму суджу, — тут же парирувала дружина.
На цьому суперечка зазвичай закінчувалася.
— Денисе, тут якийсь невідомий суб’єкт у друзі проситься, — подзвонив того ж вечора схвильований батько.
— Так чудово ж! Ось і додай його, будете спілкуватися.
— Денисе, я цю фізіономію вперше бачу. Звідки він взагалі про мене дізнався? Я ж навіть не гуляв по цим вашим мережам. Що за нахабство так без запрошення заходити на чужу сторінку?
— Ну ми ж із тобою заповнювали дані: місце навчання, роботи, служби, інтереси. Можливо, ви з ним в одній школі вчилися…
— Денисе, коли це було-то? Тисячу років тому?
— Ну, значить, мамонта разом у печері розділували. Спробуй, побалакай. Дивись, знайдете спільні теми. Усе, тату, мені працювати треба.
— Ох, Денисе, знайшов мені клопіт…
Наступний дзвінок від батька луА через рік Денис і сам продав квартиру і подався у світ — шукати справжніх друзів, як колись його батько.
