Давня таємниця
У домі Тараса та Олени — свято. Сьогодні весілля їхнього єдиного сина Івана, одружується він на коханій дівчині Оленці. Іванові давно не спалося, він то й діло поглядав на годинник, боячись запізнитись або щось пропустити. Хвилювався дуже, адже вперше одружується.
— Цього дня я чекав так довго… Нарешті назву свою Оленку дружиною. Любимою дружиною. Будемо щасливі, вона ж мене любить, — такі думки тіснилися в голові у молодого.
Оленка теж прокинулася в гарному настрої. Сьогодні найголовніший день у її житті — весілля з Іванком.
— Напевно, він теж не спить і хвилюється, — усміхаючись, думала вона про майбутнього чоловіка. — Сьогодні ми станемо чоловіком і дружиною, і кожного дня будемо разом засинати та прокидатися. Наша любов перемогла. Попереду лише щастя.
Так і думала Оленка, радіючи, що все буде добре. Але життя — не дорога через поле, і трапляються на ній різні пригоди: і радісні, і сумні, важкі, а іноді й зовсім безвихідні. І найважче — пройти через усі випробування, не втративши близьких.
Спочатку батьки з обох сторін не дуже схвалювали вибір дітей. Бо кожен батько вважає, що його доньці потрібен неабиякий чоловік, а синові — надзвичайна дружина. Але молоді нікого не слухали, вони були щасливі разом, і ніхто вже не міг цьому завадити.
Весілля пройшло чудово. Усі залишилися задоволені. Наречена сяяла, наче зірка, а молодий був гідний її. Почалося їхнє спільне життя. Іванко з Оленкою будували плани, мріяли про дітей, про великий власний дім.
— Першою у нас народиться донька, — казала Оленка. — Буду купувати їй гарні сукні та вплітати коси.
— А я хлопця, — сміявся Іван. — Виросте помічник!
Та зрештою згоджувалися: хто б не народився — це буде їхнє щастя. Дитя будуть любити безмежно.
Минув рік, а Оленка досі не завагітніла. Щось не виходило. Обидва дуже чекали, вона навіть потай плакала, боячись, що дітей у них не буде.
Та через півтора року нарешті довгоочікувана новина.
— Іванку, у нас буде дитина! — радісно скрикнула дружина, повернувшись із лікарні.
Раділи всі: і майбутні батьки, і дідусі з бабусями. А в призначений час народився синко — Андрійко.
— Я ж казав, що буде хлопчик! — сміявся Іван, повідомляючи батькам.
З пологового забрали майже всією родиною: Оленку з Андрійком, подарунків навезли безліч, вітали молодих батьків, милувалися первістком. Усі були щасливі. Жили молодята у батьків Оленки — у них трикімнатна квартира, місця вистачало.
Але згодом Олена, матір Оленки, почала помічати щось дивне у поведінці свого Тараса. Він ходив похмурий, особливо коли дивився на онука, який мирно спав у колисці. Одного разу не витримав і проговорив:
— Оленко, подивися уважно на онука. Тобі не здається дивним, що у світловисих і білих батьків народився син із дуже темним волоссям і смуглявий?
Дружина махнула рукою:
— Та годі тобі, Тарасе! Діти змінюються. Випадуть ці волосинки, а виростуть світлі, як у батьків.
Але час минав, а Андрійко лишався темноволосим і смуглявим. Вже й ходив сам, і грався. Батьки души не чаяли в синові, бабуся теж. А дідусь Тарас так і не міг змиритися. Іноді приходили родичі, милувалися малям, жартували добродушно, згадуючи, чи були у роду такі.
Не витримав Тарас. Вже не міг носити в собі підозри. Накрутив себе і вирішив поговорити з сином.
— Іванку, та ти ж бачиш, що син на вас не схожий? Як ти можеш бути спокійним? Я бачу — він не наш.
Іван образився:
— Ти що, натякаєш, що моя Оленка зраджувала? Що ти хочеш цим сказати?
— А сам як думаєш? Андрійко зовсім не схожий на нас. У нашому роді ніколи не було смуглявих, усі світлі, — не вгамувався батько.
— Не смій так думати про мою дружину! — різко обірвав його син. — Вона любить лише мене, і розмова закінчена.
Тараса це розлютило. Він вирішив довести справу до кінця — відкрити синові очі. Потай, коли грав із онуком, взяв у нього пробу слини.
Минув час. Тарас повертався додому. Іван вийшов із магазину, купив дружині торт на честь дня їхнього знайомства.
Біля дому йому подзвонив батько:
— Сину, де ти? Треба поговорити…
— Біля дому, зараз прийду.
Коли Іван увійшов у квартиру, Оленки не було — вона гуляла з сином. А батько вже чекав.
— Ось, подивись, — торжествуюче сказав він і поклав перед сином папір.
Іван дивився, але нічого не розумів.
— Що це, тату?
— Пояснюю. Я здав аналіз Андрійка і свій. Тест негативний. Ми не родичі. Значить, він мені не рідний онук.
Іван був приголомшений. У голові промайнули найтемніші думки. Коли перший шок минув, він почав чекати дружину.
Оленка з Андрійком повер
