Ох, онучко, сідай поряд, розповім тобі давню історію з мого життя. Тепер я тут, у будинку для літніх, а думки часто повертають мене до того дня, коли я зібрала своїх дітей, щоб оголосити останню волю. П’ятеро їх було, і кожен дивився по-своєму — хтось нетерпляче, наче чекав на поїзд до кращого життя, а хтось сидів тихо, мов і не був присутнім.
Ганна, старша, у своїй дорогій блузці з мереживом, поспіхом поглядала на годинник — у неї, мовляв, зустріч у центрі Києва, бізнес не чекає. Петро, другий, підкручував галстук і щось бурмотів про важливі переговори. Він завжди був таким — із «геніальними» ідеями, як от та його ферма равликів, що розвалилася за місяць.
Марія сиділа в кутку, згорблена, з очами, повними сліз. Іпотека, хворі діти, чоловік, який ледве виживає на зарплатні. А Олексій, найстарший, мовчав, як завжди — холодний, далекий. І лише Андрійко, наймолодший, сидів осторонь, не дивився ні на кого, просто був.
Я подивилася на них, на п’ять конвертів переді мною. Рішення було просте.
— Для кожного з вас є лист. Моя остання воля.
Простягнула перший конверт Ганні.
Вона, така впевнена, розірвала його, очікуючи документів, грошей, спадщини. А там… нічого. Лише маленьке дзеркальце. Її обличчя перекривилося:
— Що це? Жарт?
— Це все, що я хотіла тобі залишити, — відповіла я. — Подивися на себе.
Адже пам’ятаю, як узимку лежала з грипом, просила привезти хоч молока. А вона? «Мамо, у мене стрес, немає часу!» А потім — фото з бенкету в ресторані.
Петро відкрив свій конверт, побачив дзеркало і скривився:
— Ти що, відмовила нам у спадщині? Юристи мене підтримають!
— Пам’ятаєш, як продав батькову «Таврію» за безцінь, а потім її перепродали за великі гроші? — спитала я. — Ти вкрав не лише авто, а й спогади. Подивися в дзеркало — може, побачиш там не бізнесмена, а злодія.
Він метушився, кричав, погрожував судом. Але я стояла на своєму.
Марія, розплакавшись, почала благати:
— Мамо, я ж завжди була поруч!
— Ти лише грала роль бідної жертви, — сказала я. — Пам’ятаєш, як просила грошей на «лікування» доньки? А потім ви поїхали на море. Твоя «турбота» — лише вистава.
Олексій мовчав. Він ніколи нічого не просив, не давав, навіть на батькових поминках стояв, як статуя. Відкрив свій конверт — дзеркало.
— Що я зробив не так? — спитав він рівно.
— Ти просто не був. Ніколи.
Андрійко не хотів брати свій лист, благав мене. Але я наполягла.
Він розкрив конверт. І побачив не дзеркало — а заповіт. Усе моє майно, будинок, гроші… йому.
Він не шукав у мені вигоди. Просто любив.
Я подивилася на їхні обличчя — гнів, здивування, біль.
— Справедливість не падає з неба, — сказала я. — Її творять. Сьогодні я створила свою.
І попросила їх піти.
Отак, онучко, життя розставляє все на свої місця. Іноді найважливіший спадок — це дзеркало, щоб побачити правду. А інколи — теп
