Залишилася тільки одна

Лишилася сама
За вікном вже сутеніє, а мами все немає. Леся, крутячись на своїх колесах, підїхала до столу, взяла телефон і набрала номер мами.
«Апарад абонента вимкнено або перебуває поза зоною досяжності», почувся чужий голос.
Дівчинка розгублено дивилася на екран, потім згадала, що на рахунку майже не залишилось гривень, і виключила телефон.
Мама пішла в магазин і довго не поверталася. Такого ще ніколи не було вона завжди поспішала додому, бо Леся дитина з інвалідністю, не могла ходити й пересувалася лише на візку. Крім мами, нікого з родини не залишилося.
Лесі вже сім років, і вона не боялася залишатися сама вдома. Але мама завжди казала, куди йде і коли повернеться. Дівчинка не могла зрозуміти, що сталося:
«Сьогодні вона пішла в той магазин, що далі, бо там дешевше. Ми часто з нею туди ходили. Насправді іти туди недовго за годинку цілком можна туди й назад. Леся подивилася на годинник. А вже чотири години минуло. Їсти страшенно хочеться».
Спрямувала свій візок на кухню, підігріла чайник, дістала з холодильника котлетку. Зїла, запила чаєм.
А мами все не було. Не витримала знову набрала її номер:
«Апарад абонента вимкнено або перебуває поза зоною досяжності» знову той самий голос.
Перелізла на своє ліжко, сховала телефон під подушку. Світло не вимикала, бо дуже лячно без мами.
Лежала довго, але все ж заснула.
***
Розбудило її сонце у вікні. Ліжко мами акуратно застелене.
Мамо! гукнула Леся у бік коридору.
Відповіла тиша. Дістала телефон, подзвонила. Знову той самий голос.
Стало страшно, і Леся розплакалася.
***
Костянтин повертався з кавярні. З мамою у них був щоденний ритуал вона готувала сніданок, а він купував свіжу випічку.
Костянтинові вже тридцять, а одружуватися не довелося. Дівчата майже не звертали на нього уваги худорлявий, хворобливий і негарний. Від народження його переслідували хвороби, лікування потребувало великих коштів. Мама виховувала його сама. А кілька років тому лікар сказав, що у Кості не може бути дітей. З тим, що одруження не його історія, вже змирився.
У траві блиснув поламаний старий телефон. Телефони й компютери були і його роботою, і хобі. Він працював програмістом і вів блог. Нових гаджетів у нього вистачало, але з професійної цікавості він підібрав цей. Схоже, телефон розчавила машина.
«Може, щось трапилось?» подумав, поклав розбитий апарат у кишеню. «Розберусь удома».
***
Після сніданку вийняв з телефону сім-карту, вставив у свій. Номери здебільшого лікарня, пенсійний фонд, але перший у списку «донечка».
Думав-подумав, подзвонив:
Мамо! радісно відізвався дитячий голос.
Це не мама, розгублено відповів Костя.
А де моя мама?
Не знаю. Я знайшов розбитий телефон, переставив сім-карту і подзвонив.
Моя мама зникла! і заплакала. Вчора пішла в магазин і не повернулась.
А тато, бабуся у тебе є?
Немає ні тата, ні бабусі. Лиш мама.
Як тебе звати?
Леся.
А я дядько Костя. Леся, ти можеш вийти й попросити допомоги у сусідів?
Не можу, я не ходжу. По сусідству ніхто не живе.
Як це не ходиш? Костянтин розгубився.
Я такою народилася. Мама каже, якщо назбираємо грошей, мені зроблять операцію.
А як ти рухаєшся?
На візку.
Леся, ти свою адресу знаєш?
Так, вулиця Франка, будинок сім, квартира двадцять одна.
Я скоро приїду і допоможу тобі знайти маму.
Вимкнув телефон.
Ніна Антонівна зайшла до сина:
Костю, що сталося?
Мамо, я знайшов розбитий телефон, переставив сімку і подзвонив. Там дівчинка одна вдома й до того ж інвалід. Я впізнав адресу. Поїду допоможемо.
Я з тобою, і почала збиратись.
Ніна Антонівна знала, що таке бути самотньою матірю з хворою дитиною. Зараз вона на пенсії, а син добре заробляє.
Викликали таксі й рушили рятувати дівчинку.
***
Подзвонили у домофон.
Хто? почувся сумний голос Лесі.
Це я, Костя.
Заходьте!
Піднялися сходами. Двері до квартири була прочинена.
Зайшли худенька дівчинка у візку зустріла їх поглядом:
Ви знайдете мою маму?
Як її звати? запитав Костянтин.
Соломія.
А прізвище?
Кравець.
Зачекай, Костю, сказала мати й звернулася до Лесі. Лесю, ти хочеш їсти?
Так. Котлетку з холодильника я зїла ще вчора.
Костя, в магазин бери як завжди.
Біжу! і вискочив з квартири.
***
Коли повернувся, мама вже щось готувала на кухні. Розібрала пакети, накрила стіл.
Після обіду Костя взявся шукати маму Лесі.
Відкрив міський сайт, шукав новини за вчора:
«На вулиці Шевченка автомобіль збив жінку. Потерпілу доставили у лікарню у тяжкому стані».
Дістав телефон, зателефонував. Після третього гудка відповіли:
Так, учора доставили потерпілу з вулиці Шевченка. Стан важкий, досі не приходила до тями.
Прізвище її?
Без документів і телефону. Ви родич?
Ну ще поки ні
Приїжджайте за адресою
Адрес знаю. Їду.
Поклав слухавку, підійшов до дівчинки:
Маєш мамину світлину?
Так, підкотилася до тумбочки, дістала альбом. Ось ми ще недавно разом фотографувалися.
Гарна в тебе мама!
Костя сфотографував фото телефоном, усміхнувся Лесі:
Йду шукати твою маму.
***
Відкривши очі, побачила білу стелю. В голові майнула машина
Спробувала поворухнутися боляче. Доглядачка запитала:
Ви прокинулися?
І тут у Соломії в очах засяяло жахом:
Скільки я тут лежу?
Дві доби.
Донечка вдома сама
Соломіє, заспокойтеся! лагідно притисла її руку доглядачка. Вчора приходив молодий чоловік, залишив свій телефон. Казав, що ваш телефон авто розчавило.
Дайте подзвонити доньці
Зараз! натиснула «дочка» і піднесла телефон до вуха.
Мамо!
Лесенько, моя рідна, як справи?
Усе добре! Зі мною бабуся Ніна і дядько Костя.
Який Костя?
Не хвилюйтеся! втрутився лікар, який прийшов. Бо заберу телефон. Давайте огляну вас!
Доню, я тобі зателефоную, ще встигла вигукнути Соломія.
Далі огляд, капельниця. Коли лікар відійшов, доглядачка поклала телефон до кишені.
Можна, ще хвилинку поспілкуюся з донькою? пошепки, просила Соломія.
Лікар радив не нервуватися, але все ж витягла телефон і зателефонувала.
Донечко
Соломіє, це Ніна Антонівна. Послухайте мене! Мій син знайшов ваш поламаний телефон, по сім-картці знайшов вашу дівчинку й вас. Я пенсіонерка. Поки ви в лікарні, буду з Лесенькою. Не хвилюйтесь! Передаю слухавку.
Мамо, не засмучуйся і швидше видужуй! промовила дочка.
Доню, слухайся бабусю! схопилася Соломія за ту надію.
Пацієнтко, вимикаємо! сказала доглядальниця.
***
Наступного дня Соломію перевели до палати. Ввечері, у відвідувальні години, зайшла медсестра:
Кравець, до вас відвідувач.
Соломія не встигла здивуватися, як у палаті зявився худий, непоказний чоловік:
Добрий день, Соломіє! Я Костя. Прийшов навідати. Ти не образишся, якщо на «ти»?
Ні.
Він поставив великий пакет:
Це моя мама передала для тебе.
Костю, я навіть не знаю, як вам дякувати
Я випадково знайшов твій телефон, сімка вціліла. Подзвонив Лесі, потім і тебе знайшов.
Як там моя Лесечка?
Сейчас
Взяв свій телефон, трохи поколдував.
Ось!
На екрані Леся.
Мамо! Тобі боляче?
Вже ні, доню. Як ти?
Мене бабця Ніна навідує.
Довго ще Соломія розмовляла з дочкою, поки Костянтин терпляче чекав. Зрештою, Соломія схилила голову:
Я вам зобовязана
Та досить, Соломіє! всміхнувся. Просто перейдемо на «ти».
Дякую тобі, Костю!
Зараз покажу, як цим телефоном користуватись.
***
Минуло два тижні.
Винуватець аварії приніс Соломії відкупне двісті тисяч гривень і адвоката у лікарню.
Зранку її виписали. Костя приїхав за нею, відвіз додому.
Мамо! радісно закричала донька.
Здавалося, ще мить і вона вискочить із візка. Соломія обійняла Лесю і розплакалася від щастя.
Підійшла до бабусі:
Ніно Антонівно, щиро дякую!
Та годі вже, Соломіє. Леся мені вже як онука.
Мені винуватець аварії приніс гроші, дістала купу купюр з сумочки. Візьміть. Більше дякувати нічим.
Не треба, Соломіє, серйозно сказала Ніна Антонівна. Нас із сином не збідніє, а тобі Лесю треба лікувати. Костя вже домовився з клінікою.
Мамо! вигукнула дочка. Дядько Костя сказав, ми поїдемо до лікарні, і мені зроблять, щоб ніжки ходили!
***
Соломія з Лесею дві тижні були у клініці поставили спиці. За три місяці знову до лікарні, потім ще через рік іще раз. Казали, після трьох таких операцій і реабілітації Леся буде ходити!
А поки що дівчинка пересувалася у візку: спиці заважали.
Та, видно, випробування їх ще не закінчилися у Ніни Антонівни загострилося серце, її поклали в лікарню.
Три ночі Соломія провела біля ліжка цієї вже рідної жінки, додому поверталася готувати всім поїсти та трохи поспати. З Лесею ночами залишався Костя.
На четвертий день Ніна Антонівна відкрила очі, довго дивилася на Соломію і сумно прошепотіла:
Доню, здається, мені недовго залишилося. Виходь заміж за мого Костю. Він надійний, разом ви Лесю на ноги поставить.
Ніно Антонівно, а він візьме мене?
Візьме! усміхнулась. Обовязково!
***
Бабця тримала за ручку струнку дівчинку з рюкзаком і букетом квітів. Якби не ріст, здалося б, що першачок іде до школи.
Але Леся й справді йшла до школи вперше, лише вже в четвертий клас перші три навчалася вдома дистанційно. Закінчила все на четвірки й пятірки. І ось перший шкільний дзвінок на своїх двох!
Бабусю, тривожно чомусь, прошепотіла Леся.
Та ти що, Лесю? Тобі вже десять! Он мама й тато йдуть!
Доню, чого така сумна? підійшла Соломія.
До школи йти боїться, хитнула головою бабуся.
Дай ручку! Костя взяв Лесину долоньку. Пішли!
З тобою, татку, мені не страшно, всміхнулася Леся.
І вони, весело перемовляючись, рушили до школи, а позаду ще щасливіша мама з бабусею…