Дощ лленився по даху старенької хатини, коли Параска Іванівна почула несміливий стукіт у двері. Вона поклала в’язання, прислухалася. Стук повторився — нерішучий, майже вибачливий.
— Хто там? — гукнула вона, підіймаючись.
— Відкрийте, будь ласка, — донісся ледве чутний жіночий голос. — Я заблукала…
Параска Іванівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла до нитки. Чорне волосся липло до обличчя, легенька курточка промокла наскрізь. У руках дівчина стискала невелику сумочку.
— Господи, та ж ти вся мокра! — Параска Іванівна зняла ланцюг, розчинила двері. — Заходь швидше, застудишся!
— Дякую вам, — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди. — Я Оксана. Ішла стежкою, а вона в ліс завела. Телефон сів, зовсім не знаю, де я…
— Ну ж бо, роздягайся зараз! — Параска Іванівна заметушилась, допомагаючи зняти мокру куртку. — Вода з тебе ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?
Оксана смущено опустила очі.
— Посварилася з… хлопцем. Він мене з авто висадив, сказав, щоб пішки йшла. А я не знала, що тут так далеко…
— Ото негідник! — обурилася Параска Іванівна. — Як можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, чай поставимо. А то вся тремтиш.
Оксана пройшла до невеличкої, але затишної кухні. Параска Іванівна ввімкнула чайник, дістала з шафи махровий халат.
— Ось, переодягнися. Одяг на батарею повісимо, до ранку висохне. А ти звідки?
— З села, — невиразно відповіла Оксана, приймаючи халат. — Працюю в місті, в офісі.
— Ото молодь пішла! — похитала головою жінка. — За моїх часів чоловіки мали совість, жінку ніколи б так не образили. А тепер що коїться… Сідай за стіл, зараз нагоду— Ну йди ж бо за стіл, зараз нагоду, — Параска Іванівна заметушилась біля плити, дістаючи з холодильника яйця, сало та свіжий хліб, відчуваючи, що ця випадкова зустріч змінить її життя, та й не підозрюючи, скільки болю й зради принесе тепле серце, відкрите для чужої біди.