Відкладене життя
Мамо, можна я візьму цукерку з коробки? Одну, будь ласка! Соломія, мов лисичка, обвивалась навколо шафки, куди Ірина заховала з труднощами дістаті смаколики.
Ні! Це на стіл. Зараз все зїси на Новий рік нічого не залишиться.
Соломія надулась. Яка різниця, коли зїсти цю цукерку? Вона ж не всі просить, а одну! Чому мама завжди така? Якщо щось смачне то «на потім», якщо гарне «на свято». А їй так хочеться одразу взяти цукерку, вдягнути нову сукню, яку тато привіз із відрядження з Києва, і піти у гості до Христинки. Чомусь мамі Христини не забороняє носити нові речі в садок. Вона, правда, шила доньці сама. Ну і що? Зате Христинка завжди найнарядніша в групі. А Соломія ходить у старенькій, уже обридлій їй сукенці в крапку.
Тоді Соломія ще не знала, як важко діставались її батькам ті солодощі і вбрання. Ірина працювала в бібліотеці, а тато інженером. З самого дитинства Соломія чула слово «дістати». Це значило, що зявиться щось нове, того, що не купити у магазині. Саме так у неї зявились гарні туфельки, а у мами нові чоботи. Правда, після їх покупки місяць харчувались макаронами й картоплею, але мама така вже щаслива, що перші дні навіть не вдягала обновку тільки милувалася. Саме ті чоботи врізалися в память Соломії. Ставши дорослою, пам’ятала кожну царапину і набійку на них.
Час ішов, і зрештою все змінилося. В магазинах зявилося все, чого душа бажала, і купити новий одяг чи потішити дитину солоденьким стало не проблемою, а от гроші отепер проблема. Соломія вчилась у восьмому класі, коли тато, повернувшись з роботи, радісно повідомив:
Мене взяли!
Вона тоді ще не розуміла, до чого вся ця радість, але обличчя батьків вказувало на переміни. І справді спільне підприємство, де почав працювати батько, займалося електронікою. Його здібності знадобилися як ніколи. Соломія бачила, як вічно заклопотаний тато змінився. Він започаткував у собі нові таланти, виявилось чудовий організатор і швидко пішов у гору.
Жити стало легше. Мама вже не сиділа зошитом по вечорах, намагаючись викроїти з сімейного бюджету щось на обнову для доньки. Зявилися перші джинси, модні кеди та інше. Соломія вирішила не йти у післяшкільне училище, щоб скоріше почати працювати, а замість того вступила до університету. Батьки підтримали. Вона наввипередки з підручниками провела два роки, забувши про дискотеки та друзів, але блискуче склала іспити й стала студенткою. Ось тепер можна було б і розслабитися, але Соломія знову вирішила інакше. Спершу освіта і хороша робота, потім усе інше. І це їй вдалося. Червоний диплом, хороше місце, куди за допомогою звязків влаштував батько. Здавалося б ось воно щастя! Можна б уже подумати про себе, може, про сімю. Але Соломія вкотре інакше. Кар’єра! Щоб більше не турбуватися що вдягти, де жити І це вийшло. Батьки натішитись не могли з доньки: розумна, успішна, сама купила собі квартиру і авто. Їздить відпочивати за кордон. Тільки Одна
Та Соломію це не лякало. Вона не була пай-дівчинкою, прихильники були завжди, тільки серйозних стосунків не заводила. Нащо поспішати? Поки молода треба багато чого встигнути. А підуть діти тоді вже часу на це не буде.
Серйозні стосунки з’явилися лише до тридцяти пяти. Разом з Віктором кілька років сиділи у сусідніх кабінетах на роботі, але спілкувалися небагато. Соломія й не підозрювала, що подобається Віктору. Він був вродливим, розумним і це вона цінувала в чоловіках понад усе. Віктор відразу не став довго обдумувати, коли під час корпоративу Соломія поклала йому в танці голову на плече:
Одружись зі мною. Обоє успішні, час уже створювати родину. Ти давно подобаєшся мені. І навіть більше. Соломіє, я тебе кохаю!
Вона тихо засміялась:
Вітю, яку дурницю! Всьому свій час! Встигнемо
Зранку, прокинувшись, вона уважно подивилася йому у вічі й раптом, навіть для себе неочікувано, озвалась:
Я згодна.
Була гучна весілля, щаслива до сліз Ірина, яка вже й не надіялась онуків діждати, і три роки після, впродовж яких Соломія зрозуміла: всі її перемоги ніщо, порівняно з тим, що отримала, стільки часу відкладаючи головне.
Його немає Мого майбутнього більше немає, мамо, Соломія не могла плакати, тримаючи в руках результати обстеження. Навіщо я тягнула?
Доню, почекай. Це тільки одна клініка. Медицина на місці не стоїть. Все може змінитися.
Коли? Соломія відкинула папери, які розлетілися підлогою.
В цій квартирі все залишилось, як у дитинстві. Батьки навідріз відмовлялися брати її гроші на ремонт чи меблі, хоч тато давно не працював і сильно хворів, а мама майже не залишала дому, боячись лишати його одного. Соломія все одно щось змінила, не слухаючи заперечень, а результат батьківський холодильник регулярно поповнювався тими ж продуктами, що і її власний, а старі меблі блистіли після реставрації. Вінтаж, то й вінтаж. Ремонт таки зробили, але вже десятиліття минуло, і зараз, втупившись у стіну, вона подумала час би обновити шпалери та відциклювати паркет. Дивно, які дрібниці лізуть в голову, коли звичний світ валиться
Мамо, ти не розумієш? Саме часу у мене і немає
Сиділи ще довго вдвоєм, не помічаючи як світліє за вікном і розриваються дзвінки. Соломія то плакала, то прислухалась, але мовчала не хотіла обговорювати те, що й так очевидно. Нарешті підняла голову, мало розрізнюючи обличчя мами в затемненій кімнаті:
Дякую тобі, мамо.
За що, Соломійко?
Що вислухала. Більше до кого йти з цим. Та й навіщо я тепер?
Що за дурня?! Ірина прикрила долонею дончині вуста. Потрібна! І мені, і татові, і Вікторові
Віктору вже ні.
Чому, Соломіє?
Тому що це моя проблема, не його. В нього ще є час, а дітей у нього може ще бути.
Соломія підвелась і, коротко обійнявши маму на прощання, почала збиратись додому.
Я не зникну, мамо. Не хвилюйся, і, посилаючи мамі повітряний поцілунок, зачинила за собою двері. А Ірина без сил сіла на стілець у коридорі. За що, Господи? Чому саме її доньці такі випробування?
Додому їхати не хотілося, і Соломія звернула в бік набережної. В цю пору тут було непривітно і людей мало. Лише кілька власників собак і літня пара, що поспішала, сховавши носи в коміри плащів від осіннього вітру.
Соломія проводила їх поглядом і зненацька розплакалася. Колись вона теж мріяла, щоб бути з кимось «до старості», розуміти з півслова й мати щось спільне А тепер Вона зрозуміла, що кохала Віктора весь цей час, хоча боялася собі зізнатись. Та зараз це вже нічого не змінює. Бо коли кохаєш думаєш не про себе, а про нього
Глянувши на холодну, чужу сьогодні Дніпро, Соломія згадала як гуляла тут з батьками. Як відкладала насолоду від морозива єдиного частування, яке могли собі дозволити навіть взимку. Диво горло не боліло; мабуть, бо це було щасливе морозиво. Ось зі своїми дітьми так не походиш
Вона витерла сльози і хитнула головою: досить! Саможалість нічого не змінить! Треба йти далі Шукати, заради чого жити. Її досягнення стали порожніми, і Соломія розуміла: ні карєра, ні гроші не замінять того, що втрачено. Тому треба знайти щось ще Але що саме поки не знала. Але вирішити одну справу треба негайно. Адже якщо її час ще їй належить, то Вікторове вже не повернеш.
Соломія підійшла до машини і застигла. Біля неї крутилися підлітки. Пусто навкруги І водночас зявилася дивна байдужість: та байдуже, що буде!
Вона підійшла ближче.
Що тут відбувається?
Хлопці, років шістнадцяти, обернулись.
Це ваша машина?
Моя.
Там, під капотом! Відкрийте, треба дістати! закричали вкупі, і Соломія зрозуміла: нападати не збираються.
Чекайте! Нічого не розумію. Один, скажіть, що там?
Виступив наперед найменший.
Там кошеня. Забилося під машину, потім під капот. Треба звільнити, а то покалічиться.
Ти впевнений?
Так, бачили самі! Зараз холоди, лізуть до машини грітись.
Соломія натисла кнопку, підняла капот і хлопці витягли чорного, крихітного кошеня, що зі всієї сили намагався вирватись.
Злюка! засміявся лідер і простяг кошеня їй. Тримайте!
Мені? обережно взяла кота Соломія. А що я з ним робитиму? У мене ж ніколи не було котів!
Зрозумієтесь! Головне годуйте.
Хлопці рушили далі, але Соломія згадала мамину звичку:
Зачекайте! і протягла їм двадцять гривень. Тваринку без грошенят не можна віддавати
Дякуємо! хлопці взяли гроші і побігли.
Вона сіла у машину, подивилась на несподіване «надбання».
І що з тобою робити?!
Кошеня, зручно влаштувавшись у неї на колінах, замуркотіло.
Оце так! Ось так і починається старість із котом Соломія завела двигун. Поїхали додому.
Розмову з Віктором вирішила перенести на ранок, а вечір провела, рятуючи і купаючи кошеня.
Де це ти так набрався бліх? Жах! мила Соломія його у ванній, а Віктор стояв поряд із рушником.
Дивно коти ж зазвичай води бояться.
А цей муркоче як моторчик під руками.
Коли кота висушили і нагодували, він ліг біля Соломії на дивані й заснув. Віктор присів поруч:
Соломіє, як ти? Які новини?
Соломія зітхнула.
Ми розлучаємось, Вітю.
Що?! З якої радості?
Не буде в мене дітей. Це я винна. У тебе ще буде родина, встигнеш стати батьком.
Віктор уважно подивився їй у вічі.
Тобто ти вирішила, що я робот, який по команді може знайти іншу? Ти справді вважаєш, що діти головне? Для мене важливо, щоб ТИ була поруч. Але тобі байдуже, бо ти вже все вирішила.
Віктор пішов з кімнати, забравши кота.
Соломія мовчки схлипнула, коли він вийшов. Та червячок сумнівів точив її зсередини
Всю ніч вона обмірковувала, але все одно вирішила: якщо залишити Віктора, він зможе бути щасливим і мати дітей. Їй потрібно тільки пройти через це самої.
Зранку прокинулась під пледом, котик грів її, а на столику лежала записка: «Повернусь ввечері поговоримо. Не думай навіть, що втечеш від мене. Я тебе не відпущу! Люблю.»
Котеня дивилося їй у вічі. Вона вперше за дні посміхнулась.
Ти вже освоївся, правда?
Готуючи каву, подумала: сьогодні якось легше. Чи то від записки, чи час лікує.
Вона вирішила взяти собі вихідний, записалася на стрижку та манікюр, і, незважаючи на дощ, вирушила у місто.
У салоні, чекаючи, коли покличуть, гортала випадковий журнал. Статті про дитинство, материнство Посміхнулась і гірко здивувалась: обрала саме такий журнал! Перегорнула сторінку і завмерла. Зелені очі хлопчика із фото ніби знайомі. Прочитала текст під фото
Майстриня шукала «зниклу клієнтку», а Соломії і журналу, з якого вона зникла, вже не було.
Схопивши журнал, Соломія прибігла до Віктора на роботу.
Дивись! поклала журнал, показала фото.
Хто це?
Я не знаю, Вітю. Тут тільки імя й вік. Але подивися! Взяла його за плечі, повернула до дзеркала. Тобі нікого не нагадує?
Віктор подивився на фото і зрозумів: копія нього самого, лише років на тридцять молодший.
Дивовижно тільки й прошепотів він.
Я точно не знаю Журнал не новий, може, вже знайшли родину. Та я не хочу більше нічого відкладати на потім!
Сашка вони забрали з дитбудинку за пів року. А ще за два знайшли в подібному журналі фото дівчинки Марину, яка стала для Соломії донькою. А ще через пять років Соломія, думаючи, що це клімакс, дізналась про свою вагітність.
Такого не може бути! сміялась вона у кабінеті лікаря.
Юля народилася у строк, здивувавши всю родину.
Ірина встигла побачити свою онуку. Її не стало через рік після Юлиного народження, але всі сили Ірина вкладала у внуків.
Ви моя радість У вас моє життя
Розбираючи мамині речі перед переїздом батька до себе додому, Соломія натрапила на коробку. Відкрила давні чоботи. Обняла їх, розплакалася вперше за весь цей рік.
Мамо! Що трапилося? Саша кинувся до мами.
Соломія витерла сльози:
Вона їх усе життя зберігала Бачиш Все, що любила, берегла
На полицях посаг, яке мама колись зібрала для неї, а лаванда між білизною досі пахнула дитинством. Не могла викинути ці речі з історією.
Вітю, ну чому ми все відкладаємо? Коли життя зараз, а «потім» може й ніколи не настати
Віктор обняв її. А Юля, обіймаючи Соломію за ногу, підняла зелені очі:
Мамо!
Соломія затримала подих, подивилася на Віктора той кивнув, і вона присіла:
Повтори.
Мамо! Маринка і Саша аплодували.
Нарешті вимовила «мама»! Ти програв, тату.
Отже, веду вас у зоопарк.
Коли? Маринка застрибала.
Навіщо чекати вихідних? посміхнулась Соломія. Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Поїхали!
На розкидані речі кинула око: ось їх тепер можна відкласти.
За кермом слухала дитячий сміх на задньому сидінні і думала, як зробити дітей повністю щасливими. Може, і не знайде відповіді, але навчить найголовнішому не відкладати життя «на потім». Бо це «потім» фантомне й може ніколи не настати.
А морозиво?
Зараз? здивувався Саша. Мамо, ми ж не обідали!
Встигнемо. То як?
Так! хлопнула в долоні дітвора, а Віктор посміхнувся:
Поблажлива ти, мамо?
А як інакше, тату? Якщо не зараз то коли?
