Приїхали! Вигружайте, хрипко кинув водій, зупинивши вантажівку біля гнилого, місцями прогнилого тину, і заглушив мотор.
Олена легенько погладила Марисю, котра тихо сопіла у неї на плечі.
Доню, вставай. Уже приїхали.
Сонна Марисічка потерла очі кулачком, озирнулася і спробувала побачити дім.
Мамусю, це тут ми тепер будемо жити?
Так, рідна. Пішли! Треба розвантажити речі та оглянутися.
Олена зістрибнула з високої підніжки, ніжно підхопивши дочку. З-за вантажівки вже вийшов Дмитро, що приїхав власною машиною слідом за ними.
Все гаразд?
Так. А ключі де?
Ось, колишній чоловік подав пучок ключів. Документи на будинок на столі. В суботу приїду за Марисею, як і домовлялися.
Гаразд.
Допоможу розібрати речі і поїду. Справ багато.
Олена лише кивнула у відповідь. На душі їй було тяжко, та вона вже добре розуміла: змінити нічого не можна. Життя триває і треба брати себе в руки.
Пять років вони з Дмитром прожили разом. Місяць тому Олена дізналася, що у чоловіка інша. Не просто інтрижка серйозні стосунки. Він планує нову родину
Спершу Олена відчула, ніби опинилася в іншій реальності: все навколо стало тьмяним та порожнім. Що далі? Як жити? ці думки їй зовсім не давалися. Ще вчора у неї був міцний тил, спокій та переспектива, а сьогодні нічого. Заодно випарувалася віра в людей Якщо найрідніший так зрадив, то кому вірити взагалі? Та й жили вони з Дмитром спокійно, не сварилися і спілкувалися як завжди Мабуть, тому Олена й не здогадалася.
Ця новина стала для неї справжнім ударом, повністю вибила її з колії.
Олена діяла на автоматі: дбала про дочку, працювала, прибирала, готувала їжу, однак зібратися не могла, дивитися наперед тим більше.
Квартира, де вони мешкали з Дмитром, дісталася йому від батьків. У Олени з рідних залишалася лише стара тітка Галя у сусідньому місті єдина опора. Побачити її Олена могла рідко, тому найняла сусідку для тітки. Її власну батьківську квартиру Олена здавала, а гроші навпіл клалися на її рахунок і рахунок тітки Галі. Олена не раз пропонувала переїхати тітці до квартири ближче та так і не погодилася.
Коли Дмитро вирішив усе відкрити, розумів: скандалів не буде натура в неї не така. Бо коли вже сусідки “нашепотіли” правду Олені, він просто одного вечора дочекався, поки донька засне, і покликав Олену на кухню.
Я бачу, ти вже в курсі. Я не виправдовуюсь Так склалося. У нас є дитина, потрібно думати, як зробити так, щоб Марисю це менше травмувало. Що далі ти думаєш?
Не знаю ще Олена гріла долонями чашку й майже не відривала погляду від столу.
Всередині було море болю. Запитання, типу “чому? за що?”, стрибали тривожними зайцями, але назовні емоції не показувала. Не хотіла, щоби чоловік бачив її слабкість. Здавалося, що навіть дихати важко від болю. Але Дмитро мав рацію: потрібно насамперед думати про дочку.
Може, розірвати договір з квартиронаймачами?
Не треба. Я винен перед тобою і Мариною. Говорив з батьками Ми з мамою подумали: у неї у сусідньому містечку лишився ще дідусів дім. Дім старий, не новий, але міцний і теплий. Та й тітка Галя твоя живе поруч, на сусідній вулиці. Мама хоче переписати цей будинок на тебе з Марисею. Як ставишся до цього?
Відкупні? Олена втомлено всміхнулась і задумалась.
Мабуть, це найкращий варіант: не ходити вулицями великого міста й випадково не наткнутися на колишнього та його нову пасію. Все навколо болить В парку вона згадує щасливе сімейне минуле А зараз треба думати про майбутнє своє і Марисине.
Що вона втрачала? Містечко маленьке, але є школа, поліклініка, все поряд. І тітка найближча людина, яка може підтримати. Марисі іще потрібне око, а Дмитро вже швидко стане далеким. Вочевидь, доведеться шукати роботу
Олена твердо кивнула:
Гаразд, я згодна.
Домовились! Дмитро підвівся. Завтра з мамою узгодьте в нотаріуса, вона тобі зателефонує.
Вийшовши з квартири, він мить постояв на порозі і, не оглядаючись, тихо додав:
Пробач мене! Не хотів, щоб так склалося
Олена лише кивнула, закрила за ним двері Сповзла долу і, кусаючи рукав светра, тихо завила.
Це був не плач, а справжній вовчий зойк. У дитинстві Олена дивилася фільм про вовків, і тепер зрозуміла: вона була схожа не на людину, а на поранену вовчицю.
Виплакалася довго. Потім здавалося, що з сліз вийшла злість на чоловіка залишилась порожнеча. Іди заповни її чимось хорошим, інакше так і застрянеш у цій безодні.
Тижні потому вона робила лише те, що потрібно для переїзду: речі, документи, клопоти
І от стоїть Олена біля старого, похиленого тину вже її дім. Сад настільки запущений, що самого будинку не розгледіти. Між деревами маячив лише шматок даху та частинка веранди.
Марисі потягнула її за руку:
Мамо, ходімо вже! Що ти там стала?
Вони йдуть стежкою, обходять стару яблуню і раптом перед ними виринає будинок.
Ні, подумала Олена, не просто “будинок”. Трохи посірілий, але стійкий, з маленьким мезоніном і чарівною верандою у кольорових скельцях. В обіймах осіннього саду він ніби чекав на неї Олена дістала фотоапарат і зробила кілька кадрів. Дивлячись на нове житло, раптом зрозуміла їй тут подобається! Безмежний фронт роботи саме те, що зараз потрібно.
Марисічка стояла поруч з роззявленим ротом, палець у роті. Олена тихенько потягла її за помпон на шапці:
Дітки не гризуть пальчики! Ну що, сподобався будиночок?
Ой, мамо, такий гарний!
Справді! Але давай глянемо, що там усередині і виберемо, де ти спатимеш.
Так, ходімо швидше!
Щебечучи, вони піднялися на ґанок та пройшли через веранду. Коридор, кухня, дві кімнатки унизу, одна в мезоніні, велика вітальня з круглим столом під старою шалькою на абажурі. Було сиро видно давно не топили. Але Олена відчула: у домі затишно ще до того, як розгорнеться вогонь.
Олено, речі всі занесли й із вантажниками я розрахувався, голосно гукнув із кімнати Дмитро. Ходи, покажу, як котел вмикати.
Пояснив усе, попрощався та поїхав.
А Олена рушила на кухню.
Поставила чайник, витягнула контейнери з перекусом для дочки. Розігріла печеню, приготувала засоби для прибирання столу і почала наводити лад. Кухня невелика, але з двома світлими вікнами в сад. Біля одного вікна стіл, який Олена витирала, аж раптом
Грім удару по склу. Мариса зойкнула, Олена здригнулася. На підвіконні з вулиці сидів величезний руда котяра.
Та чого ж ти так лякаєш? Олена перевела подих. Марисюнь, глянь який красень!
Кіт дивився просто у вічі.
Ну заходь уже, якщо прийшов. Щось знайду для тебе!
Кіт зістрибнув додолу і зник.
Треба ж! Олена всміхнулася. Марисю, бігом мити руки їсти час.
Олена повернулася до дверей і обімліла: кіт сидів прямо на порозі.
Як ти тут опинився? Я ж двері зачиняла!
Кіт мовчав, зовсім не боячись. Жовті очі проникливо розглядали господиню. Олена мимоволі посміхнулася.
Витягла шмат вареної курки, поклала на стару тарілку:
Пригощайся!
Кіт гордо підійшов і почав обережно їсти.
Олена перевірила двері зачинені. Та побачила, що унизу є ляда мабуть, для котів чи собак зроблена.
От воно що! Всі ходи знає, хитрун.
Коли Олена повернулася на кухню, Марисюня сиділа на підлозі біля кота і щось йому розповідала. Кіт уважно дослухався. Олена, вперше за багато часу, засміялася:
Співрозмовники!
Донька і котяра синхронно повернули голови, і Олені на мить здалося, що навіть кіт знизав плечима, так кумедно це було.
Тут у двері постукали. Олена попередила Марисю пальцем:
Ти тут, нікуди! і пішла відчиняти.
Добридень! Я твоя сусідка Ганна Петрівна. Та клич просто тітка Ганя. Тримай! жінка простягла банку ще теплого молока. Від моєї Каші! Пийте на здоровя!
Доброго дня! Олена трохи розгубилася, та швидко отямилася. Я Олена, приємно познайомитися! Яке воно ще гаряче, дякую вам щиро! Проходьте, якщо не поспішаєте.
А чом би й ні! весело погодилася тітка Ганя.
Олена поставила молоко на столик біля плити, а Марисюня аж підскочила:
Добрий день! Я Марисюнька.
Привіт, дитино. А кота того знаєш чий?
Як же не знати? тітка Ганя гмикнула. То мій розбишака. Звати Кузьма. Любить по дворах ходити. Годуйте, але не перекормлюйте мусить мишей ловити!
А в нас миші є? в Марисі аж повисла щелепа.
Як же! Де приватний дім, там і миші. Особливо восени. Саме час мати власного кота!
Мамо, нам точно потрібен Кузьма! Свій!
Олена засміялася.
Почекай, Марисю. Побачимо ще. Тітонько Ганю, а тут хтось знадобиться допомогти з садом та будинком прибрати? Може, підкажете?
Є! Звернись до Василя Івановича живе через три будинки. Хазяйновитий і недорого бере.
Дякую! Ой, пробачте, може на чай до нас? Є трохи печива та цукерки маю.
Із задоволенням, дитино!
Пили чай із тіткою Ганею, слухали історії про містечко, і тут вона несподівано запитала:
То як ти до нашого дому потрапила?
У спадок дісталася ця хата, Олена намагалася приховати сум, але в думках лише гірко посміхалася. Розказувати особисте не хотіла.
Та вже двадцять років хата ця порожня стояла. Молодь і забула, а старші памятають нещасливий це дім. Люди тут не затримувалися хтось хворів, хтось втрачав близьких, хтось радість. Така й слава пішла. Колись давно місцевий купець для нареченої звів цю хату, а вона менш ніж за рік померла. Купець продав дім і поїхав, а пішло-поїхало Хаті вже майже сто років. Перебудовували, але чомусь не жилося тут нікому.
Олена задумливо ворушила чайною ложкою.
Побачимо! вона рішуче скинула плечима. Ми з Марисею дівчата відважні, нас не налякаєш! Звикнемо і ще сміятися будемо.
Минуло кілька місяців.
Олена вповні пристосувалася. Марисюнька пішла до садочка, Олена працювала у фотоательє, фотографувала на місцевих гулянках і заробляла пристойно. Колись фотографія була її улюбленою справою, а тепер роботою. Ще вагітною проходила курси, підробляла вміла знімати і дітей, і урочисті події. Саме зараз ці навички врятували.
Хату і обійстя Олена потроху впорядковувала з помічником одразу пощастило.
Прийшов на рекомендацію тітки Гані високий, кремезний чоловяга:
Клич Васильовичем! Так усі і звуть.
Вислухав побажання Олени, взявся до справи: разом розчистили саду, де виявили силу-силенну яблунь, груш, порічок та малини. Олена зрозуміла: якщо добре доглядати, Марисюня матиме вдосталь фруктів. Разом ладнали й дах, і веранду, і ґанок.
Дім ожив, наповнився теплом. Виходячи ранком з гарячим чаєм, торкаючись нових перил, Олена знала це її місце, її спокій.
Турботу про тітку Галю Олена теж узяла на себе: вони з Марисею щовечора спершу йшли до неї, а тоді додому. Ні секунди вона не шкодувала про переїзд. Все владналося. Навіть образа на Дмитра майже полегшала.
Він приїздив до Марисі, спілкувався із донькою, і це радувало Олену. Не відцурався ж від дитини! Допомагав. Решта як є. Минулого не повернути, головне щоб Марисюня знала: у неї є батьки, які люблять її, навіть якщо не разом живуть.
Тітка Галя підбадьорювала:
Не тримай лиха на серці, Олено! Відпусти. Зла носити даремно. Дитина дивиться на тебе. Їй потрібна щаслива мама!
Олена лише мовчки кивала.
Вулиця їх хати вміло об’єднала сусідів: з часом і гості заходити стали. Малеча до Марисі, старші бабусі поради, чайку. Так і познайомилася Олена з тіткою Марією навчила хліб пекти. Тепер Марисюня не вередує з молоком: дає мамі склянку порожню, а сама милується запашною скоринкою.
Дружбу завела й із дідом Антоном, що одного дня прийшов із величезною мискою полуниць:
Це сорт “Київська рання”. Опісля покажу тобі, як садити.
От коли Васильович допоміг впорядкувати веранду, Олена поставила там великий стіл, відмила кольорові скельця, почистила до блиску підлогу. В кутку крісло-гойдалка, улюблене місце Марисі. Майже щоночі там вона вмощувалася з рудим Кузьмою, що з першого дня вирішив жити тут. Олена тепер обережно ступала на ґанок: Кузьма приносив упольованих мишей і викладав строго поруч, відробляючи “квартирну плату”.
З усіх сусідів тільки Зінаїда не припала до душі. Жінка старша, але ніяк не залишає Олену у спокої своїм пліткарством. Олена спершу не розуміла, у чім річ, а потім почала уникати бесід то чай несмачно заварить, то кудись поспішить. Зінаїда не здавалася. Олена наливає їй чай, а сама в думках співає українських пісень їй і відповіді не треба.
Але згодом Олена зауважила цікаве: щоразу, коли Зінаїда заходить, щось із нею стається. Спершу порвала на ґанку нову спідницю про жоден гвіздок Васильович і чути не міг. Наступного разу взагалі впала зі стільця, хоч ніяк він не хитався.
Чи це збіг, чи таки пішла до іншого слухача але в Олени вона з’являлася дедалі рідше.
Одного разу Олена, обрізаючи кущі біля воріт, підслухала розмову Зінаїди з тіткою Ганею:
Я дивуюсь: одна живе з дитиною і щоб чоловіка не було? Так не буває! А дім, усі знають, проклятий а вона не тільки живе, ще й сусіди до неї йдуть! Чому?
Бо не місце людину робить, а людина місце, відрубала тітка Ганя.
Олена тихо всміхнулася і пішла у двір.
Мааамо! вигукувала Мариса з ґанку. Мамо, дивись!
Олена оглянулася: Кузьма йшов садом і тягнув малюка-котеня, такого ж рудого, як сам.
Дійшов до Олени, подивився з докором. Олена обережно підняла пухнастика.
Дякую, Кузьмо! Вважаєш, нам потрібен свій? Гаразд. Що, Марисю, як назвемо?
Кузьмою!
Олена підняла кошеня на рівень очей:
Ласкаво просимо, Кузьма Васильович! Діти, додому, на сніданок!
Мариса засміялася, відчинила двері і з дому потягло теплом та затишком.
