Відкладене життя
Мамо, можна я візьму цукерку з коробки? Одну! Будь ласка! Марічка вертілась біля тумбочки, куди Ірина сховала зі значними зусиллями дістяні ласощі.
Ні! Це до святкового столу. Зараз усе зʼїси на Новий рік нічого не залишиться.
Марічка образилась. Яка різниця, коли зїсти одну цукерку? Та й просить вона не все, а лише одну! Чому мама завжди так чинить? Як щось смачне то «на потім», гарне вбрання «на вихід», а так хочеться взяти цукерку, одягнути нову сукню, яку тато з командировки з Києва привіз, і піти в гості до Наталки. Чомусь Наталці мама не забороняє носити нові речі в садочок. Хоча Марічка якось чула, що всі сукні для доньки та сама шиє. І що? Зате Наталка завжди наймодніша в групі. А Марічка ходить у старенькій сукенці в горошок, яка їй до смерті набридла.
Тоді Марічка ще не розуміла, з яким трудом діставалися батькам цукерки й обновки. Її мама працювала бібліотекаркою, а батько був інженером. Змалку дівчинка запам’ятала слово «дістати» це означало, що в них з’явиться щось особливе, що у магазині просто так не купиш. Ось так у Марічки з’явились гарні туфельки, а в мами нові чоботи. Щоправда, після покупки кілька тижнів родина харчувалась лише макаронами й картоплею, але мама так раділа, що перший час навіть не носила новинку лише милувалася нею. Саме ті чоботи так запамяталися Марічці, що й у дорослому віці вона згадувала кожну подряпину й зношену підківку.
Минали роки, і все навколо змінилось. Магазини рясніли різним добром, і вже не було таких проблем, як купити новий одяг чи побалувати дитину солодким. Проблемою стали гроші. Марічка була вже у восьмому класі, коли батько, повернувшись з роботи, радісно повідомив:
Мене взяли!
Вона ще не розуміла, що це означає, але по радості батьків відчувала: трапилось щось хороше. Так і сталося. Спільне підприємство, куди взяли тата, займалося електронікою; там таланти його були потрібні, як ніколи. Марічка бачила, як змінився їхній вічно заклопотаний, часто невдоволений батько. Нарешті він зміг використовувати свої вміння й відкрити нові. З’ясувалося, що й організатор він чудовий, і кар’єра його швидко пішла вгору.
Жити стало легше. Мама вже не сиділа вечорами з олівцем, намагаючись щось викроїти з сімейного бюджету на Маріччині обновки. Зявилися перші модні джинси, кросівки й багато іншого. Марічка покинула думки піти після школи до ПТУ, щоб якнайшвидше почати заробляти, а вирішила вступати до університету. Батьки її підтримали. Вона два роки гарувала над підручниками, забувши про дискотеки й подруг, і склала іспити блискуче, ставши студенткою.
Здавалося, тепер можна було б трохи розслабитися, але Марічка вирішила інакше. Спочатку освіта й хороша робота, а потім усе інше. Це їй також вдалося: червоний диплом, хороша посада, знайдена завдяки корисним знайомствам батька. Здавалося, ось воно, щастя! Можна й про себе подумати, а може й про родину. Та Марічка й тут відклала все «на потім» карєра! Щоб ніколи більше не ломати голову, у що вдягнутись, або де жити Батьки пишалися донькою: розумна, успішна, купила квартиру, машину, їздить на відпочинок закордон. Але сама
Марічку це не хвилювало. Вона ніколи не була зразковою дівчиною, і шанувальників у неї вистачало. Але до серйозних стосунків не поспішала. Навіщо? Поки молода треба встигнути якомога більше! А ось коли діти підуть, вже буде не до того.
Перші справжні стосунки завязались у Марічки аж у тридцять пять. З Віктором вони працювали поруч багато років, але спілкувались небагато. Навіть подумати не могла, що подобається йому. Він був гарним, розумним, і це дівчині найбільше імпонувало. Врешті, на одному корпоративі, коли Марічка у танці притулилась головою до його плеча, Віктор наважився:
Вийдеш за мене? Ми обидва успішні, вік підганяє. Пора створювати сімю. Марічко, я тебе люблю.
Вона тільки усміхнулась:
Вітю, які там наші роки Встигнемо ще
А вранці, прокинувшись, глянула в очі Віктора й несподівано для себе промовила:
Згодна.
Гучне весілля, щаслива Ірина зі сльозами на очах бо вже не сподівалася побачити онуків, і три роки спільного життя, за які Марічка зрозуміла: всі її успіхи нічого в порівнянні з тим, що отримала, стільки часу відкладаючи найважливіше
Його більше немає Мого майбутнього більше немає, мамо Марічка навіть не могла плакати, тримаючи результати обстеження. Чому ж я була такою нерозумною?
Доню, заспокойся. Це лиш одна клініка. Медицина не стоїть на місці. Все ще може змінитись.
Коли? Марічка відкинула листки, які розсипались підлогою.
У батьківській квартирі за ці роки мало що змінилося. Батьки вперто не брали грошей на ремонт чи меблі, хоча батько вже не працював і серйозно хворів, а мама боялася залишити чоловіка одного. Марічка щось ремонтувала, не слухаючи їхніх заперечень, поповнювала холодильник, реставрувала старі меблі хай би й «вінтаж» Та зараз, дивлячись у порожню стіну, раптом подумала, що шпалери слід би оновити, а паркет перебрати. Дивно, які дурниці лізуть у голову, коли світ валиться
Мамо, ти ж розумієш? У мене часу вже просто немає
Вони довго сиділи вдвох і не помітили, як наступили сутінки. Марічка плакала, втихомирювалась, мовчала А потім підняла голову й прошепотіла:
Дякую, мамо
За що, Марічко?
За те, що вислухала. Більше мені з цим йти нікуди. Та й кому я тепер потрібна?
Що ти таке кажеш?! Ірина накрила долонею губи доньки. Мені потрібна! Батькові потрібна! Віктору потрібна!
Віктору вже ні.
Чому, Марічко?
Бо це моя проблема, не його. У нього ще життя попереду, а у мене ні.
Марічка підвелась, коротко обійняла матір і, попри всі її вмовляння, вирушила додому.
Зі мною все буде гаразд, мамо, не хвилюйся, сказала вона на прощання, поцілувавши матір у щоку.
Додому їхати не хотілося, й Марічка звернула на набережну Дніпра. Восени там було негусто з людьми: пара собак із власниками, літнє подружжя, що ховалося від вітру, поспіхом перемовлялось короткими фразами, кутаючись у пальта.
Марічка проводжала їх поглядом і несподівано для себе розплакалася. Колись і вона про таке мріяла Щоб разом та до самої старості, щоб розуміти одне одного з півслова, щоб усе було своє й спільне. А тепер нічого з цього Вона раптом з гостротою усвідомила, що кохала Віктора все життя, просто відкладала й це почуття «на потім», як і все інше А дарма. Бо якщо ти любиш треба думати не лише про себе.
Відвівши погляд від холодної, чужої вже річки, Марічка згадала, як у дитинстві гуляла тут з батьками. Несказанно тримала за балакавку останнє морозиво, яке купували незалежно від погоди. І жодного разу горло не заболіло навіть взимку Але гулятиме зі своїми дітьми їй вже не доведеться.
Вона вирівнялася. Досить себе жаліти! Треба шукати сили жити далі. Її минулі досягнення зблідли вмить. Марічка розуміла: жодна карʼєра не замінить того, що втрачено. Отже, потрібно знайти інше Хоча б відповідь на це питання. Але зараз було те, що чекати не може: вісті для Віктора.
Відходячи до машини, Марічка раптом застигла. Біля авто метушилося з півдесятка підлітків. Поруч порожньо.
Що тут відбувається?
Це ваша машина? підскочив найшпаркіший.
Моя.
Там, під капотом! Треба дістати! заговорили водночас кілька хлопців.
Хлопці, хтось один поясніть! Що саме?
Виступив найменший:
Під капот заліз кошеня. Ми бачили. Вліз туди, бо холодно, а їм так треба грітись, пояснив.
Марічка здивовано гмикнула. Відчинила капот, і хлопці витягли чорне, вусате й мокре страхіття.
Кусається, як чорт! засміявся хлопець, і протяг кошенятко Марічці. Тримайте!
Мені? Я ж котів ніколи не мала.
То розберетесь! Головне годуйте добре.
Хлопці пішли, махнувши на прощання рукою, а Марічка щось згадала, видобула з кишені купюру була це пятдесятка гривень:
Маме казала не можна живий душу віддавати без винагороди.
Дякуємо! заховали гроші, пішли далі.
Вона сіла в машину й заціпеніла, дивлячись на нового супутника.
І що ж мені з тобою робити?
Кошеня, влаштувавшись на колінах, розмуркотіло так голосно, що Марічка невимушено всміхнулася.
Ну що ж, от і я стара діва з котом. Поїхали додому!
Від розмови з Віктором вирішила не тікати, проте вечір витратила на те, щоб вимити й нагодувати малюка.
Де ж ти стільки бліх набрався, чудовисько?
Віктор стояв поруч із рушником і теж посміхався.
Дивина: води не боїться, ще й муркоче!
Наречений присунув їй гарячий чай, і коли ситий вже котик засопів на дивані, несподівано спитав:
Ну що, як ти?
Марічка глибоко зітхнула. Ліпше було б вранці, та відтягувати немає сенсу.
Ми розлучаємось, Вітю.
Що? Через що?!
У мене не буде дітей. І це моя провина. А ти ще встигнеш знайти ту, хто стане тобі мамою майбутніх дітей.
Віктор дивився пильно:
Отак просто? Думаєш, я робот знайду одну, другу? Ти й не подумала, може, діти для мене не головне, а головне ти. Але, мабуть, тобі байдуже, бо вже вирішила все за обох.
Він узяв сонного кота, кинув на ходу:
Спатиму в кабінеті. Добраніч!
Марічка лиш ствердно кивнула, і коли двері за чоловіком зачинились, тихо заплакала. Думки не давали спокою цілу ніч, і тільки під ранок заснула.
Прокинулась під пледом, поряд записка: «Повернусь увечері поговоримо. Навіть не думай піти від мене. Я тебе нікуди не відпущу! Люблю».
Котик дивився на неї своїми зеленими очима, і вперше за кілька днів Марічка усміхнулася.
Світом правив дощ, та вона вирішила: не час здаватися депресії. Записалась на стрижку й манікюр собі на втіху. Намокла добряче, забувши вдома парасолю, але вирішила: треба жити.
У салоні, чекаючи черги, розгорнула перший-ліпший журнал. Статті, реклама, розділ про материнство Глянувши на обкладинку, Марічка всміхнулася крізь сльози. Саме цей номер серед купи глянцю! На розвороті її зустрів погляд загадкового хлопчика з фото. Був у ньому якийсь знайомий спокій. Вона піднесла журнал ближче: підпис, вік Ніяких подробиць.
Перукарка не змогла знайти Марічку, а з журналу зникла й сторінка з фото.
Вдома, у кабінеті, вона кинула фото Віктору:
Диви! Тобі нікого не нагадує?
Він подивився на знімок, потім на дзеркало й здивувався: майже копія нього самого, тільки у дитячі роки.
Дивина А ти впевнена?
Ні, Вітю. Я нічого не знаю. Журнал, може, давно видали. Але я цьогоріч більше не хочу нічого відкладати на потім!
Вже через півроку Сашко став їхнім сином. А ще через два вони взяли в дім крихітну Маринку, яку не знайшли б, якби не випадкова зустріч із тією самою директоркою будинку дитини. А за пять років сама природа здивувала родину: Марічка народилазовсім несподівано для всіх маленьку Юльку.
Ірина ще побачила свою онучку. Але за рік серйозна хвороба забрала її. Марічка, розбираючи батьківську квартиру, знайшла на верхній полиці шафи коробку. Відкрила її а всередині, ретельно загорнуті у серветку, стоять ті самі мамині чоботи. Тримаючи їх, Марічка розридалась навіть діти налякалися.
Мамо, чого ти плачеш? Маринка заглянула в очі й просто обняла за шию, а Сашко теж підійшов ближче. До них притислася Юлька, і навіть заходив Віктор, занепокоєний.
Це Все це мама зберігала Усе життя берегла
На полицях Марічка знайшла й неузбране придане: рушники, постіль, хусточки з лавандою. Навіть мама так і не постелила своє нове мереживне простирадло відкладала «на особливий випадок»
Вітю, як так? Людини вже немає, а речі ось вони. Чому ми все відкладаємо на потім? Чекаємо особливого моменту, якого, можливо, й не буде Це неправильно.
Віктор обняв Марічку. Що тут скажеш вона була права.
Юлька, загойдалася поряд, підняла очі ті самі зелені, як у Сашка й Віктора:
Ма-ма!
Марічка здивовано оглянулась та всі радісно зааплодували. Вона підхопила донечку на руки, притиснула до себе.
Ось, тепер справді мама, усміхнулась, поцілувавши Маринку в носика. Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Поїхали!
Коли сіла за кермо, діти на задньому сидінні галасували. Не знала, як зробити своїх дітей найщасливішими, але тепер точно намагатиметься їх навчити: життя не потрібно відкладати на потім, бо «потім» річ підступна й капризна, і може так statyся, що омріяний момент настане запізно.
А морозива купиш?
Зараз? Сашко здивований.
Встигнемо, Сашко! Як ви?
Так! радісно кричали діти, а Віктор посміхався.
Балуєш, мамо?
А як же інакше, татку! Коли, як не зараз?
Іноді життя треба просто жити. Не відкладайте щастя на потім.
