Половину свого життя я прожила самотньою. Ну, як самотньою була заміжня, але чоловік пішов через рік після весілля. Якраз тоді народила нашу Олесю. На прощання мій колишній, Роман, хоч не зовсім свинюкою виявився залишив нам із донькою трикімнатну у Києві. Знову виходити заміж не планувала. І не через травму просто з Олесею клопоту було вище голови.
Зрозуміло, я старалася, але батьківської теплоти їй все одно бракувало. Через це моя дівчинка потім прилипала до кожного хлопця, як репях до штанів. Не всім це подобалось. Довелося не раз її розважати, коли черговий «коханий» тікав, немов від пожежі. Але доля врешті подарувала їй Дмитра.
Хлопець був добрим, працьовитим ідеальний зять! Я аж підстрибувала від радості, коли вони одружилися. Але, як то кажуть, «не кажи гоп, доки не перестрибнеш». Через півроку Дмитро став змінюватися.
Тим часом я доглядала за своєю мамою. Вона ще була жвава, народжувала нас рано, тому встигла і онуку побачити. Та раптом матінка захворіла. Лікарі розводили руками, і довелося забрати її до себе. Догляд лежав на мені, але зятю це чомусь не сподобалось.
Спочатку були підступи, потім відверте бурчання. До нього приєдналася й Олеся. Раніше ми всі разом вечеряли, тепер вони зачиналися у своїй кімнаті. Пробувала поговорити відмовки, мовчанка.
Про онуків і мови не було. Кажуть: «Ще рано». Я спершу наїжачувалася, потім забила їхня справа. Але Дмитро взагалі розкусився. У моїй же хаті поводився, ніби в нього тут нотариально підписаний договір. Сам, звісно, нічого не робив але виходив з друзями «на каву» так часто, що вже й сусіди почали підозрювати, чи не відкрив він там свій бізнес.
І от настали Новий рік. Дмитро заявив, що святкуватиме з Олесею окремо. Опівночі донька вийшла нас привітати, а він навіть не висунув носа.
А вранці удар: «Ми з Олесею продаємо вашу мамину хату та купуємо собі квартиру». У мене аж вуха заклало.
«Вибачте, кажу, а хто вам дозволив щось тут продавати? Ви в моїй хаті живете, моїм же борщем годуєтесь цього замало?»
Зять надувся, мов індик, і того ж дня зібрав речі. Забрали з Олесею свої мішки і до його батьків.
Сумно? Так. Але якщо донька вважає, що так краще хай іде. Я не вязниця.
От тільки питання: чи правильно я зробила? А ви б як вчинили?
