Як це абонент поза мережою? Та я ж пять хвилин тому чула, як він із кимось розмовляв! Марічка стояла посеред коридору, зціпивши слухавку в долоні.
Погляд впав на комод.
Скринька з її прикрасами стояла на місці. Але кришка була неначе зсунута, нещільно закрита.
Романе! закричала вона у глибину квартири. Ти у ванній?
Марічка повільно рушила до комода. Доторкнулась до лакованого дерева по спині пробіг крижаний струмінь: всередині скриньки було порожньо. Совсім нічого.
Навіть чеку з магазину-закладки не лишилось.
З разом із золотом зникли і гроші. Щоправда, вона їх віддала сама
Пресвята Богородице вирвалось із її губ, і вона осіла просто на підлогу. Ну як так? Ми ж учора сперечались про шпалери Ти ж обіцяв, що в серпні поїдемо на море
А починалось усе до смішного звичайно. У червні минулого року у Марічки на її ластівці заклинило поршень.
У сервісі запросили таку суму в гривнях, що можна було квартиру купити, розізлившись, вона пішла у групу Авто-Допомога Київ.
Люди, підкажіть, можна якось самій розробити гальмівний поршень, якщо закис? написала вона й прикріпила фото брудного колеса.
Відгуки посипалися одразу. Хтось радив не лізти, дитино, в механіку, інший казав нову деталь купуй.
Та тут зявився допис від користувача з ніком Roman1986:
Дівчино, не слухайте. Купіть балон WD-40 і ремкомплект гривень за вісімсот буде.
Зніміть колесо, педаллю обережно видавіть поршень але не до кінця. Промийте усе гальмівною рідиною, гарненько змастіть. Якщо дзеркало циліндра чисте бігатиме, як має бути.
Марічка прискіпливо вдивлялася у цю пораду. Все було написано толково.
А якщо там раковини? запитала вона.
Тоді тільки міняти. Та за фото у вас доглянута машина, навряд чи біда. Якщо що пишіть у приват, підкажу.
З цього й почалось.
Роман виявився справжнім спецом у техніці.
За тиждень він проконсультував її щодо заміни масла, вибору свічок, навіть антимороз краще підказав.
Марічка ловила себе на думці: чекає його повідомлень.
Слухай, Романе, ти мій рятівник! написала вона наприкінці липня. Може, зустрінемося? Кавою почастую. Або чим міцнішим на зекономлені.
Відповідь надійшла не відразу. Минуло три години, перш ніж екран засвітився.
Марічко, із задоволенням. Та зараз на довгій відрядженні. Та ще й за кордоном, так би мовити.
Ой, здивувалась вона, де ж це?
Найдалі куди можна. Скажу чесно, не хочу брехати: я не на відрядженні. Я відбуваю строк. Кременчуцька ІК-12, якщо тобі щось це каже.
Марічка відкинула телефон на диван. Серце перевернулось.
Зек? Була ж вона бухгалтером у великій львівській фірмі, і ось вже другий тиждень переписується з кримінальником?
За що? тряслася рука, але вона написала.
Стаття 190. Шахрайство. Дурість, трішки підставили, трохи сам загрався. Сидіти лишилось менше року. Якщо хочеш видаляй чат, зрозумію.
Марічка не відповіла. Заблокувала його, і три дні ходила, мов тінь. Колеги переживали чи здорова.
А в голові крутилася думка:
Чому? Чому такий розумний, золоті руки і там?
За тиждень, відкривши пошту, побачила нове повідомлення. Роман раніше питав її адресу. Вона не стерла його з контактів, просто закрила чат.
Марічко, не ображаюсь. Я знав, так буде. Ти світла людина. Тобі не потрібні такі, як я.
Дякую хоча б за спілкування. Це були найкращі два тижні за три роки. Будь щаслива. Бувай.
Марічка перечитала ці слова на кухні і розплакалась. Їй стало шкода і його, і себе, і цього несправедливого світу.
Чому всім у житті щастить то одружені трапляються, то мамині синочки, а в мене достойна людина, і та за гратами? питала вона себе.
Вона вкотре не відповіла
***
Марічка намагалася ходити на побачення, та все не те.
Один кавалер пів вечора вихвалявся філателістикою, інший прийшов у розірваних кросівках і попросив розділити рахунок у кавярні навпіл.
У березні, у свій тридцять пятий день народження, Марічка почувалась особливо самотньою.
Вранці прийшло повідомлення.
З Днем народження, Марічко! писав Роман. Знаю, не маю права турбувати, та не втримався. Будь щаслива.
Ти варта, щоб тебе носили на руках.
Я тут із хлібного мякушки та дроту змайстрував щось для тебе Якби міг подарував би.
Просто знай, десь у Полтавській області хтось зараз пє за твоє здоровя кухоль дуже поганої кави.
Дякую, Романе, не витримала вона. Мені дуже приємно.
Відписала! здавалося, він не тямився від радості. Як ти? Як «ластівка»? Не підвела в морози?
Все закрутилося знову.
Тепер вони говорили щодня. Роман дзвонив, як було можна.
Голос мав низький, з приємною хрипотою.
Він розповідав про своє дитинство з братом, як тепер той сам виховує племінників, як Роман мріє все почати спочатку.
Не повернуся я в свій рідний Чортків, Марічко, зізнавався він, поки вона гріла вечерю. Там старі знайомі. Знову підтягнуть у багно якесь.
Хочу поїхати туди, де ніхто не знає. Руки маю, підсобником на будову чи на станцію скрізь візьмуть.
А куди б хотів? затамувавши подих, питала вона.
До тебе би приїхав. Зняв кімнату або маленьку квартиру. Просто аби знати, що ти в тому ж місті, і вдихати це ж повітря.
А далі як дасть Бог. Я тебе не обтяжуватиму, не переживай
До травня Марічка вже закохалась по вуха.
Вона знала, коли у нього чергова перевірка, коли баня, а коли він працює в майстерні.
Посилала йому пакунки: чай, цукерки, теплі шкарпетки, дрібні деталі для саморобок.
Романчику, ти тільки досиди спокійно, благала вона. Не лізь ні в які витівки.
Для тебе, кохана, я тихіший води, сміявся він. У квітні вже на волі буду.
Я зачекаю.
***
У квітні Марічка стояла вже біля воріт колонії. Придбала йому нову куртку, джинси, кросівки.
Серце гатилось як шалене, здавалось вистрибне з грудей.
Коли він зявився, невисокий, міцний, із коротким сивуватим їжаком вона спершу заніміла.
На фото він здавався іншим.
Але коли він усміхнувся і озвався:
Ну, привіт, господине, вона кинулася йому на шию.
Ой, живий, прошепотіла крізь сльози, втупившись у його щетину.
Куди я подінусь, сильніше пригорнув він її. Ароматно пахнеш, квітковим чимось
Вони вирушили до неї.
Перший тиждень минув, як у казці. Роман одразу заходився щось майструвати: полагодив кран, що капав, відремонтував замок, який місяцями клинив.
Вечорами вони сиділи на кухні, пили закарпатське напівсолодке, і він розповідав смішні історії з прошлого життя, акуратно оминаючи гострі моменти.
Слухай, Романе, одного ранку сказала вона, ти ж квартиру хотів знімати.
Може, не треба? Місця тут і так достатньо, вдвох веселіше.
А гроші зекономиш, на інструменти чи облаштування підеш.
Марічко, це не по-чесному, зітхнув він, розмішуючи цукор у чашці. Я ж чоловік, мав би житло забезпечити.
І так сиджу у тебе на шиї, за твій рахунок
Не кажи дурниць, вона накрила його руку своєю. Ми ж уже не чужі. Почнеш працювати стане легше.
Брат учора дзвонив, несподівано він відвів очі. Племінник захворів, потрібна операція, платна.
Просить позичити, а я от бачиш сам, в кишені порожньо, аж соромно.
А скільки потрібно? обережно поцікавилась вона.
Багато Десь двадцять тисяч гривень. Певну суму зібрали, але бракує.
Я думаю, може мені на заробітки в Польщу податись? Там платять добре, швидко віддам.
Марічка завмерла. Ті двадцять тисяч лежали у скринці. Вона збирала їх три роки заощаджувала на ремонті, хотіла поставити душову кабіну, змінити плитку
У мене є ці гроші, тихо зізналася вона.
Роман різко підняв голову.
Не думай навіть. Це твоє! Я не візьму.
Романе, це ж племінник. Сімя. Ти сам казав це святе. Візьмеш віддаси. Ми ж тепер разом.
Він довго опирався, два дні ходив похмурий, навіть курити на балконі почав, хоча обіцяв кинути.
Врешті-решт Марічка сама взяла гроші, поклала на стіл.
Бери. Відвези братові. Чи переказати треба сам вирішиш.
Я відвезу, обіймаючи її, пробурмотів. Може, й роботу там знайду.
Я ненадовго, Марічко. Два дні і назад.
***
Марічка сиділа на підлозі коридору вже годину. Ноги затерпли, але болю вона не відчувала.
Усе згадувала вчорашній вечір. Вони дивились дурнувату комедію, Роман сміявся, обіймав її за плечі, і вона відчувала себе найщасливішою у світі.
Післязавтра зранку, мабуть, виїду, казав він перед сном.
Та втік на день раніше. Вона спала, навіть не чула, як він збирав речі.
Лише у сні здалось грюкнула вхідні двері, але вирішила: це сусіди.
О другій годині дня вона набрала номер його брата, який Роман колись дав на всяк випадок.
Алло? почувся грубий чоловічий голос. Хто це?
Доброго дня, я подруга Романа. Він їде до вас?
У слухавці настала тиша, потім важке зітхання.
Дівчино, ви помилилися. Мого брата звати інакше, й до жовтня він іще сидітиме. Його строк у колонії 8.
А Рома то колишній мій співкамерник. Два місяці, як вийшов, телефона мого вкрав, усі контакти переписав.
Ви, мабуть, чергова заочниця, яку він розвів. Він у цьому спец технічний вуз має, говорить красиво.
Марічка поклала слухавку на підлогу. В голові спливали його поради щодо заміни свічок.
Головне, не перетягни, казав він, бо різьбу зріжеш.
Зірвала, прошепотіла Марічка. Всю різьбу прокляття зірвала Сама ж собі біду зробила.
Раптом вона зрозуміла: нічого не знала про цього чоловіка. Паспорта його не бачила, довідку про звільнення теж. Може, він і не Роман зовсім?
***
Звісно, Марічка пішла до поліції, написала заяву, показала фотографію. Про свою людину дізналася багато цікавого.
Імя Роман виявилось єдиною правдою, яку він їй сказав.
Реально сидів за тяжкий злочин, півжиття по тюрмах. Познайомився з Марічкою, відбуваючи третій строк.
Марічка перехрестилась, замінила замки й вирішила ще легко відбулася. Якщо порівняти з попередніми його жінкамиПерші тижні Марічка почувалась обібраною, спустошеною й обдуреною. Спершу ночами здригалася від кожного шерхоту, боялася власної самотності й гірко жаліла про довіру. У відображенні дзеркала бачила себе іншою не тією практичною, обачливою жінкою, яку знала десяток років.
А потім, розгрібаючи шафи, вона знайшла під старим вязаним светром маленьку деревяну фігурку крихітне сердечко на шворці, зроблене з фанери та запилене тирсою. На звороті примруженим почерком було вишкрябане: Для Марічки. Щастя всередині.
Вона довго тримала ту фігурку в руках, розмірковуючи, чи викинути її як згадку про обман і гіркоту. Але натомість вперше за довгі дні всміхнулась. Мабуть, саме так і завершуються віруси-романи часу соцмереж: навіть найтемніші історії залишають після себе дрібку світла якщо не вірі до людей, то хоча б у себе.
Марічка одягла пальто і пішла надвір там, серед гамору і весняного сонця, раптом відчула: світ, як і раніше, сповнений несподіванок. Вона більше не шукала справжнього Романа у людях навколо зате навчилася слухати себе. Її ластівка стояла у дворі, трохи покоцана життям, але вірна, як колись.
Вона зачинила за собою двері й глибоко вдихнула тепло, настояне на надії. Сьогодні вона сама вирішувала, у який бік повертати. І цього разу різьбу вже ніхто не зірве.
