Не така Зоринка
День 12 жовтня, вівторок
Зоряно! Знову?! Господи, ти ж не дитина, а одне розчарування Як так можна?!
Мамо, я не знаю. Воно саме сталося…
Мама знімала з мене захляпану куртку, мокрі черевички і шапку ту саму, що вже втратила свій помпон.
У всіх діти як діти, а у мене Зоряно! Ну скільки можна?
Я дивилась на розідраний поділ сукні й зітхала.
А ж весело ж було! Потяг вдався, як ніколи. Тільки от Сергійко тягнув мене так сильно, що й порвав любиме плаття. А Катерина Михайлівна сказала латати не її обовязок, нехай мама прийде і пошиє. І правильно ж! Лишень з тієї пори і до вечора довелося на стільці в кутку просидіти. А що ж, не світити перед хлопцями своєю білизною?! Це ж непристойно! Так мені бабуся завжди повторює. А вона таких речей розуміє.
Мама не мислить, що я просто така. А бабуся легко
Не докоряй дитині! Що за незрозуміла в тебе манера?
Мамо, ти ж мене теж так виховувала! Чому зараз неправильно? Якщо не виховувати Зоряну, то що з неї буде?
Буде така ж розумна і гарна, як і ти! Хіба цього мало?
Ох, припини! У мене й так справ вистачає! Зоряно, йди перевдягайся!
Я, з полегшенням зітхнувши, побігла до своєї кімнати, поки мама і бабуся сперечалися без мене, як завше. Та й не потрібна я їм зараз була так, привід для розмови.
Одного разу я запитала у бабусі, що це значить привід, а та тільки засміялась:
Просто так сваритись нецікаво, внучко. А от посправжньому інша справа!
Я і є ваше діло?
Найважливіше! Ти ж у нас одна. Обоє боїмося, якою виростеш. Мама суворо вважає, без того не можна, а я вся моя суворість з твоєю мамою завершилась, на тебе вже нічого не залишилось. Ось і доводиться по-іншому. Наприклад, відкупом пряником.
Не люблю пряники!
Гаразд, буде цукерка.
От так краще! Бабусю, а мама мене любить?
Більше за всіх на світі! Навіть більше, ніж я! Не сумнівайся.
А чому вона мене постійно лає?
Саме тому.
Дивна якась та любов… Ти ж любиш, але не лаєш.
Бо я бабуся, а вона мама. З неї значно більше спитають. Тому й любить вона інакше. Розумієш?
Ні…
Значить, ще не час. Зрозумієш потім.
Ось тільки те потім усе не наступало.
Я чекала і чекала, а толку Мама ставала суворішою з кожним роком.
Що мені з тобою робити?! Дочекатись, поки в подолі принесеш?
Цю фразу я чула не раз, і хоч вона викликала в мене сміх через поділ, порваний в садочку, я не ризикувала перепитати, яким чином у подолі з діркою можна щось принести. Мама б не зрозуміла гумору, тоді знову сварка.
Зовні я була кумедна, хоча й симпатична бабуся казала красуня, але дзеркало ж у хаті не гірше за бабусину пораду! Очі маленькі, хвіст з темного волосся коротюсінький, на носі висипи, красуня, нічого не скажеш.
Тішило тільки одне: не треба було слідкувати за модою. Достатньо кросівок тих старих, що витримують і школу, і прогулянки. Тільки якщо до театру з бабусею доводилось перевдягатись.
Театр моя пристрасть. Ось тільки бувало це рідко. Квитки дорогі бабусина пенсія витрачається не на розваги, а мамина зарплата медсестри… І ще ж бабуся, яку не залишиш надовго одну.
З сьомого класу я допомагала сусідці по квартирі. Сиділа з її дітьми близнюками; бешкетники, але добрі. Я без братів і сестер, тому для мене ці підробітки радше радість, ніж заробіток. І вдома тиша! Ніхто не скаче по голові, не малює в зошитах, не ділить кімнату.
Мені здавалося щастя це вміти бути потрібною, навіть коли все несправедливо. Щоби двох дітей ростити потрібні і гроші, і нехай би була власна родина. У нас же троє: мама, бабуся, я. Про тата лиш спогади зі слів.
Якось бабуся розповіла правду.
Та не потрібна твоя мама йому була Гульвіса він.
Чому?
У таких, як твоя мама, в нього сотня. Вона повірила, що на ній одружиться, а інших помилки молодості. Домоглася весілля, та тільки коли дізнався, що дитину чекає, одразу зник, як воду спав. Лише листа залишив.
Якого?
Воно тобі це, Зорю? Важливо інше. Для мами ти була найбажанішою, вона оберігала тебе й тремтіла, як над кришталем. Відтоді і тривожиться так за тебе…
Через це вона й лає?
Авжеж, боїться втратити. Тож і ночами над тобою гляне і плаче потайки.
Я мовчки обмірковувала собі, як сама стану мамою і не лаятись буду, а зовсім по-іншому виховуватиму. Але кому ж у такому віці вистачає розуму?
Про своїх дітей я особливо й не мріяла. Бо хто на таку западеться? Маленька, звичайна, вперта, як реп’ях. Всі обходять стороною…
Після училища я пішла працювати до тієї ж лікарні в Києві, де трудиться моя мама. І почалось! Вічно не так усе: і завзята я занадто, і до хворих занадто щиро. А треба обмежити співчуття, бо інакше сідають на голову. Кому ти чим допоможеш усі поприїжджають і поїдуть, а ти порвешся?
Юля-старша в відділенні хвалила, і мама вставляла своє:
Доню, не вилазь поперед батька в пекло. У нас таких, як ти, не люблять. Всіх не врятуєш, а бабусю саму не залишиш. Тобі ще з досвідом треба рости, та і зарплата для нас важлива: на сиділку не вистачить.
Я стриматись не могла, коли бачили, як деякі медсестри лише вичитують пацієнтів замість допомоги.
Що й казати. У третій палаті лежить бабуся зла, як цілий табір! А мені щоранку чомусь усміхається і ніколи не скаржиться, хоча на інших сестер шафа скарг.
Не від того, щоб мені потрібне чиєсь схвалення. Я звикла, що його бути не може. З бабусею вже майже не поговориш туман в голові. Мама лиш зітхає і натякає на моє лічне щастя. Подруги всі давно повиходили заміж і кидають мені букети на кожне весілля, мовляв:
Навіть тримати не буду пора тебе під вінець, Зорю! Лови!
Я приймаю про людське око, але той, хто би мав зявитись не зявляється. То заблукав, то його для мене просто не існує і крапка.
Я змирилась стала типовою старою дівою, сама між лікарняними чергуваннями, допомогою в притулку для бездомних тварин і доглядом за бабусею. А мама лиш здивовано питає:
Зорю, якщо тобі треба внуків, скажи напряму! Народжу парочку. Сьогодні це не проблема.
Зоряно! Не жартуй так!
А що? Принців не вистачає на всіх. Закон Природи.
Я просто хочу, щоб ти була щасливою…
Тоді не чіпляйся до мого приватного життя! Воно не бажає влаштовуватись. І так добре!
І мама мовчить, у роздумах, з ким мене познайомити, бо всі сини подруг уже зайняті. Лишається чекати на диво.
А тут доля підкинула інший сюрприз. Але все по черзі.
Марія Олексіївна та сама баба в палаті, як сотня тарганів з’являлася в лікарні регулярно. Весь персонал тихо ненавидів черговий її прихід.
Знову скарги! …Зоряно, твоя улюблениця, ось тобі й стрічай!
А вона мене любила, кликала і казала:
Донечко моя, як я тобі рада! Одна ти тут людська серед упирів.
А чого це ви так? У нас усі хороші.
Молода ти ще, не розумієш…
Я мило її проводила в палату, хоч вже знала і скандалить, і сварить, всі в лікарні на вуха стають. Але цього разу все було інакше: Марія Олексіївна тиха, сумна, навіть не свариться.
Почути від чергової медсестри діагноз і причину й самій стало тоскно: з дітьми посварилась, в лікарню лягла сама: не потрібна вона родині, хоч і турбувалась усе життя.
Після зміни я зайшла у палату:
Чим допомогти?
Зорю, є прохання Візьми Марусю мою кішку. Вона мудра, хоч і шкідлива. Будь ласка…
Я ніколи не тримала вдома тварин: бабуся, нестача грошей. Але відмовити?.. Не змогла.
Поговорила з мамою і поїхала до помешкання Марії Олексіївни.
Там сусідка на сходах з малюком на руках подивилась:
Одна домовини не хочеш заходити? Мудро! Скажи, ми почекаємо на сходах, поки кішку спіймаєш.
Відкриваю ключем і чорна блискавка з шипінням вилітає на сходи! Я за нею а вона вже на дереві біля дому!
Гурт хлопців-грузчиків, що розвантажували меблі, сміються:
Он вона, дивись! На гілці!
Двірній вечірній дощ, листя вже майже опало дерева голі, мокрі. Я дивлюсь вгору і кличу:
Маруся, киць-киць!
У відповідь дикі звуки обурення й страху.
Що ж, довелось лізти на дерево обіцяла! Рюкзак на плечі, і вперед…
Відразу згадала, що жахливо боюся висоти. А Маруся втекла якнайвище, ще й вискочила на пусту гілку. Тільки схапати вдалося напівмокра, дряпається і шипить гірше за змію.
Сиджу, обхопивши гілку, Маруся під курткою, страх якщо не простий, то принаймні серйозний…
Телефон надривається мама, напевно.
Кричати не зважилася. Соромно. Оце ж халепа…
Ей, тобі там зручно? зненацька знизу хлопець.
Струснулася:
Дякую, перебюся…
Він пожартував, викотивши деревяну драбину звідкись. Підіймається, подає руку:
Вилазь, героїня…
Ледве не зомліла зі страху, але крок за кроком, під його контролем спустилася. Маруся знову хотіла тікати я її міцно до себе.
Дякую Якщо б не ви, я б до ранку там сиділа!
За кішкою вилізти і висоти боятись? Весело ти живеш, посміхається худорлявий хлопець.
Мене, до речі, Артем звати. Давай проведу, що тут самій у таку годину ходити…
Я посміхнулася йому тепло.
Маруся всю дорогу жолобиться й дрімає під курткою і навіть не мурчить, щоб раптом не злякати якусь невловиму радість всередині.
Наступного дня Артем чекає мене під лікарнею й допомагає купувати правильний корм для Марусі. Вдома мама бурчить, але погоджується. Всі ми ростемо.
Кішка гостює у мене тиждень аж доки дочка Марії Олексіївни не знаходить мене:
Мама так сумує за кішкою Дякую за допомогу. Я заберу маму до себе.
Я віддаю Марусю, дивлячись, як її нова-стара господиня пригортає тварину.
Опісля розумію: насправді чужа душа темрява. І краще творити у своїй сімї тепло, якщо вже тобі пощастило знайти того, хто витягне з дерева, не скаже, що ти не така, і підставить драбину саме тоді, коли треба.
Може, я довго була не такою, як очікували мама і вчителька. Але разом із Артемом і кішкою Маруся я зрозуміла: головне хто поруч, коли це потрібно найбільше. А решта дрібниці.
Зоряна Коваль, м. Київ
P.S. І хто б подумав: щастя приходить саме тоді, коли перестаєш його чекати.
