Зустрів свою колишню через тридцять років у магазині, біля каси. Викладаю свій кефір з шинкою та цигарки. Касирка швидко вітається, навіть не подивившись на мене, стукає по сканеру:
— Це все?
І відкидає фарбоване чубчик. Який знайомий жест. Але я б так і пішов, якби не глянув на бейджик, як у всіх касирок на грудях. Марія Шевченко.
— Маруся, це ти?
Вона нарешті підводить до мене очі:
— Так… А що?.. Боже! Вітьку?
— Так, це я. Не сподівався зустріти тебе ось так.
Літо 1988 року. Ми з Марусею йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У Марії гарні ноги, трохи розкудна хода й вічна легка усмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюся її впіймати. Маруся неймовірно сексуальна — чоловіки обертаються. А я й гордий, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дає себе обійняти.
Розповідаю їй, що мрію стати журналістом. Маруся посміхається:
— Ну, це нудно. А от я буду співачкою. Це точно.
Нам по двадцять. Вона закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, парт немає, тому у неї довгі нігті з яскраво-червоним лаком. Ці руки, ці нігті теж зводять мене з глузду.
Маруся різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього десять гривень. Я планував прожити на них тиждень — мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує хто зна скільки. Здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю байдуже обличчя:
— Звісно, ходімо!
Сам думаю: лиш би вистачило, лиш би вистачило…
У кафе Маруся замовила піцу і шампанського. Випили — мені вже було все одно, лиш би відвести її до себе. Але раптом заграла «ВІА Гра». Маруся схопилася й почала танцювати одна, шалено й пристрасно. Всі товстопузи навколо витріщилися на неї, забувши про горілку з закускою. А вона ще й підспівувала: «Я ж твоя, ти ж мій…» Здавалося, вона почувала себе зіркою.
Грошей ледве вистачило, але Маруся недбало кинула дві гривні на стіл:
— Гаразд, гуляємо! Ну, що далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Я ж твоя, ти ж мій…» — дзвеніло в моїй щасливій п’яній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Маруся мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного. Вибачай. І він обіцяв познайомити мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом — навіть придумала назву: «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося їй якось страшно помститися. І шалено хотілося знову затягти її на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже, тридцять років. Переді мною сиділа повна Маруся — касирка Маруся.
— А пам’ятаєш, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Вона нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді тебе читаю — молодець.
Я вийшов із магазину. Думав про Марусю. Що ж, можна сказати, я помстився — хоч і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як би смішно не було — саме дві гривні. Монеткою. Тільки тепер вони вже зовсім не ті дві гривні, не посидиш у кафе з радянським шампанським. Музика зав’яла, Маруся стала товстою, її життя завершується біля каси під сурмлення сканера. Туга.
А через пару днів я зайшов у той самий супермаркет. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. Без якоїсь мети.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? Ходімо! Я попрошу Олену посидіти на касі.
Маруся накинула куртку, ми закурили. Вона сказала:
— Слухай, я була дурною тоді. Вибач…
— Марусю, це вже не має значення. Тридцять років минуло. У мене третій шлюб, троє дітей.
І Маруся усміхнулася — так само, як тоді:
— Я раптом зрозуміла. Ти ж мене жа— Ти ж мене жалуєш, так? Але знаєш що, Вітьку, моє щастя було не на сцені, а там, де я його й не шукала — у малих речах, у простій любові та в очах моєї маленької Риточки.
